Щоденник однієї зради

Капітан, який часто підпрацьовує перевізником на різні частини Куфонисі та Наксос (різновид місцевого таксі) — він і раніше його перевозив — не знає, як підтримати розмову про місце, де живе. Пам’ятає лише, що колись сюди приїздили археологи та проводили розкопки. Якби його запитали про рибальство, про дораду, восьминогів, морського карася-сарга, камінного окуня-рофоса, він не поліз би за словом у кишеню, пане професоре. Каже й посміюється, перекрикуючи гуркіт двигуна. Висаджує Дукареліса спершу на Кавосі, потім на скелястому Даскальо, і буде терпляче чекати, доки той не обійде те, що хотів. На південному боці Дукареліс знаходить залишки поселення, на північному — апотет і давнє кладовище. Він ітиме по території розкопок, ступаючи між минулим і відсутнім теперішнім, і підбиратиме уламки кераміки зі спіральними прикрасами та позначками. Його охоплює дещо хворобливе піднесення, раптовий спалах щастя й збудження, яку відчуває археолог щоразу, коли потрапляє на територію, яка явно має археологічний бекграунд та обіцяє щедрі знахідки.

Потім вони проминають Кавос і пропливають поміж двох великих скель. Капітан розповідає, що факт їхнього існування став рятівним для мешканців Кіклад у час німецької окупації. Італійці постійно відбирали в місцевих худобу, тож вони були змушені переміститися сюди, щоб урятувати хоч якихось своїх годувальників. Он уже видніється Лумбадіярис, а Вулгариса ще не видко. Потім уже самі італійці, рятуючись від своїх колишніх союзників німців, потрапили сюди, а місцеві на човниках перевозили їх на інший бік до Аморгоса, за що італійці віддавали човнярам свої шинелі, а жіноцтво потім перешивало їх на щось зручніше. Але в останню мить німці таки накрили втікачів у відкритому морі біля Нікур’ї, і тоді море вкрилося трупами.

— Їх усе викидало й викидало на берег Куфонисі, — каже він і хитає головою.

— Так, це трагічна сторінка історії, — погоджується Дукареліс. — Складний тоді був час.

Тоді капітан починає оплакувати і свою долю. Його земляки, бач, були бідними, але чистими й щасливими людьми, коли на їхні голови посипалися гроші. Відкриття поселень кікладської культури змінило все на кілька десятиліть вперед. «І ви до цього доклали руку, пане професоре!» Треба покласти цьому край, досить з нас уже цих туристів! Вони зі своїми грошима знищили первісну чистоту островів, змінили місцевих. Він скрушно хитає головою й продовжує бурмотіти собі під носа, обертаючи кермо.

Дукареліс механічно киває головою, виказуючи згоду, та його думки далеко. Насправді він навіть не слухає бідкання капітана. Раптом перериває того на півслові й просить зупинитися біля цих двох скель. Він і тут знаходить черепки, але не бачить й натяку на якесь поселення. Певно, у цьому місці робили аварійні зупинки. На Нижньому Антикері та Прасьї він також знайде вказівки на існування кікладського поселення та поховань римської доби. Він озирається й відчуває, як в обличчя б’є морський бриз, а на шкірі залишається сіль від бризок. Вітер куйовдить волосся, наче його легенько торкається любляча рука. Він заплющує очі. Бачить Антигону, що стоїть за спиною. Всміхається. Обіймає його й затуляє очі долонями. Угадай, хто? Він дихає на повні груди, йодоване повітря лоскоче ніздрі. Та раптовий напад меланхолії змушує його спохмурніти, на сонце набігають хмари і їхні тіні повзуть по землі. Над ним в’ються чайки і кричать, він вторгся в їхнє царство. Тут вони відкладають яйця, висиджують пташенят і беруть їх у перший політ. Укотре він порушує спокій святого місця. Як би йому хотілося залишитися тут, потрапивши в кораблетрощу, всамітнитися з галасливими чайками, які каменем падають у воду, сідають на уступи та роздивляються його здалеку. Місцина є такою самою первісною, якою її бачили перші кікладці, що пристали сюди на човниках, випливши з морського безміру. Намагається прикинути кількість маршрутів, утому через необхідність повертатися в той самий день. Він уявляє, як вони гребуть, оминаючи скелясті острівці, на немилосердному сонці, змагаючись зі стихією, а іноді — і з самими собою. Так, як це робив ладо Кассіопи.

Пізніше, до наближення сутінків, Кукулес піднімається сходами до його номеру й чекає назовні. З ним — новий голова, його наступник. Він грюкає у двері дерев’яним ціпком. Він розповість Дукарелісу, що розмовляв із капітаном і знає про кожен пункт його маршруту. «Нічого під світлом сонця не сховаєш, пане професоре!». Під сонцем він має на увазі себе. Новий голова каже, що вважає за честь для себе знайомство з прославленим археологом. Більше йому сказати загалом нічого, але він наполегливо починає попропонувати відвезти Дукареліса на власному човні на Копр’ю. Один рибалка там нещодавно знайшов уламки статуеток. Дукареліс вважає пропозицію цікавою і, попри втому від ранкової подорожі, бере свій капелюх і рушає за ними до порту. Там Кукулес просить пробачення, що далі не супроводжуватиме компанію, бачте, морські подорожі вже не для його віку.