Щоденник однієї зради

Дукареліс пригадує його попередника, посивілого, худющого, засмаглого попа, який правив службу, кинувши на годину роботу в полі, на якому днював і ночував, щоб прогодувати свою родину та утримувати таких самих, як він, худющих кіз. Новий був виніженим, із тендітною білою шкірою. Обрав Куфонисі для звершення аскетичного подвигу, привізши із собою подвизатися в простоті й молоду дружину. Він зупинив свій вибір на цьому глухому кутку точно не як туристи, які приїздять сюди й зачаровані магією місця лишаються назавжди. Але правдою було й те, що, коли їм і вдалося б протриматися бодай рік на острові, вони зрештою не витримували, кидали все й по-дезертирському тікали, піджавши хвіст, до міст, як ті пацюки, що довго не протягнуть на відстані від каналізації та сміттєзвалищ. Уже померли старий худорлявий священник, кир Анестис, кира Анньо та кира Евлалія, Костис продав човен і нехитрий крам, уставив зубні протези й подався шукати й собі долі в Атенах. І тим не менше, острів продовжував бути унікальним феноменом в межах Еллади. Його населення зростало від того часу, коли Дукареліс уперше ступив на нього ногою, і збільшилося на шістдесят відсотків, що становило своєрідний рекорд.

«А що тут дивного? Поліція нічого не робить. Жандарми весь день просиджують в офісі та ловлять мух, — міг би сказати хтось, — тут же прохідний двір... Згорів сарай, гори і хата!»

Мобільник Дукареліса починає дзвонити й він перелякано схоплюється з місця. Усі обертаються й дивляться на нього. За мить він перетворюється на об’єкт загальної уваги, хоча цілу годину сидів тут, немов невидимка, привид. Одразу пригадують, що вже бачили його в білій лляній сорочці та брилі. Хтось згадав Дукареліса в минулому. Він відчуває, що погляди повзають по ньому мов сколопендри.

«Я наберу за кілька хвилин». Він скидає дзвінок. Це Ісмена. Ну й добре! Почуває полегшення, що в слухавці не чутно важкого дихання, пов’язаного зараз із його долею. Розраховується, поклавши гроші на столик, «дякую, Ілліре!», і виходить. На бруківці скрізь білою фарбою намальовані квіти та пелюстки. Ось ще одна відмінність з часу розкопок.

Господиня його пансіону в дворику. Її майже непомітно за трояндовим кущем. Зрізає зів’яле листя й квіти. Прямо тобі сюжет для хокку, написаний невидимою рукою в повітрі. Між ними щось було, та вони лишили його на півдороги. Вона всміхається йому, але видно, що усмішка несе в собі тінь смутку. Має наполоханий, зніяковілий, дещо роздратований вигляд. Він вітається. Чекає на запрошення випити кави, та ба’ — де там! Сьогодні вона наче проковтнула язика.

Він сідає на сходи, має охоту до розмови. Возвеличує її щоденні клопоти. Це, каже, і є суть нашого життя. На острові люди живуть простим життям, але кожна хвилина його сповнена сенсом. Ранок, обід, вечір та ніч відчутно відрізняються між собою. Те саме й з порами року, кожна має свої прикмети та звичаї. Уся річ у сонці, у світлі та його відсутності, у тінях, які окреслюють існування людини. От, наприклад, у неї з’являється відчуття, що час належить саме їй, тому вона не поспішає.

— Вам так здається? — відгукується вона на ці палки рулади. Та й по всьому!

— Так, звісно. У містах на час полюєш і ніколи його не буває вдосталь. Здається — не встигнеш озирнутися, а тебе вже нема на цьому світі.

— Пане Дукарелісе, що за настрій?.. Що вже такого сталося, що ви на стільки часу поринули в невеселе філософствування?

—Знаєте, ми, бувало, гомоніли з дружиною, і мріяли, що, коли вийдемо на пенсію, знайдемо десь в Егеїді такий от будиночок із садком поміж скель, і будемо сидіти й дивитися на море крізь велике вікно на веранді. Сидіти в кріслі, читати чи писати, а потім поглядом губитися в обрії — це і є, на мою думку, справжнє життя. Антигона хотіла висаджувати троянди, засадити кущами все подвір’я, а я розбив би виноградник. Робив би власне вино. Та все розвіялося як дим...

— Чому б вам це не зробити? Життя ж не закінчилося...

Він замислено мовчить. Вона має рацію. Дивиться їй в очі, вона відповідає на погляд. У її очах питання, що ця розмова могла б означати? Він теж не має гадки. Поступається перший. Відчуває, як пальці починають легенько тремтіти, закурює люльку, щоб приховати хвилювання. Дзеленчить телефон. Знову вони зупинилися на півшляху.

— Перепрошую, це дочка з Атен.

Іде сходами вгору та зачиняється у себе в кімнаті. Ісмена питає, як він і чи є якість новини? З учора?? Ніяких! Її невпинно тягне до нього, певно, комплекс Електри. З матір’ю в неї був дуже конфліктний зв’язок. Сутички, перетягування канату, сварки, заборони. Він ніколи нічого їй нічого не забороняв, був дуже делікатний та реагував м’яко на її протести. Саме до нього вона приходила, коли траплялися прикрощі, згорталася клубочком і розповідала про свої негаразди. І, тим не менше, усе дуже особисте звіряла завжди матері. Пригадує свою скривавлену сорочку. Що він з нею зробив? Викинув, певно?

Дочка скаржиться, що в Атенах пекло. Каже, що наступного тижня махнуть з подругою на Фолегандрос.

— І ти на заслання? — дражниться він.

— До чого тут це?