Щоденник однієї зради

І ось він тут. Блукає по острову, у кожному тріпотінні тіней, у біполярних настроях неба, у Сивіллиних письменах, які вітер креслить по пагорбах, у морських хвилях бачить силует Антигони, сповнений відчаю погляд Кассіопи. Вони йдуть давньою стежкою до Порі, несучи підношення Великій Богині. Потім простягають руки до нього, він намагається доторкнутися, та вони щезають. У руці залишається невагомий слід їхньої присутності, а з моря долинає гул, спричинений поривами вітру. Кишеню відчутно відтягує телефон. Він скрізь тягає його з собою. Усе чекає на дзвінок і дихання з того боку слухавки. Дуже хоче дізнатися, хто ховається за тим важким диханням. Можливо, він саме й знає, що сталося з його дружиною?..

Звісно, йому спадало на думку, що цим анонімом може бути привид з минулого. Макіс. Через кілька днів після дзвінка він так і почав думати. За кілька місяців до зникнення Антигони він знову побачив його після стількох років. Якось Дукареліс був біля музею й вирішив заскочити до дружини. Прямуючи до її кабінету, він ледь не налетів на нього в коридорі. Той зовсім не змінився. Обличчя й досі скидалося на юнацьке, худорлявий, і далі продовжував вдягатися в усе чорне за анархістською звичкою, довге волосся, зібране позаду у хвіст. Промайнула думка: «Чи він пам’ятає мене?» Той точно пам’ятав. Вони обмінялися блискавичними поглядами, водночас притягаючись один до одного. В очах на мить спалахнуло щось, вогонь зради, який усе ще жеврів десь вглибині. І... розминулися, кожен пішов у своєму напрямку, ніхто не обернувся подивитися вслід. Справжнє випробування, жарини якого ледь жевріли стільки років, а тепер знову розгорілися. Йому пригадався Макісів погляд на зворотному шляху до поселення. Команда пішла вперед, вони з Антигоною відстали, зупинившися біля опунції. Макіс тоді повернув голову, подивився йому прямо в очі, його погляд наче сфотографував їх удвох посеред безлюддя. І потім він повернувся й почимчикував за іншими.

Дукареліс намагався зрозуміти, що Макісові було треба в службових приміщеннях музею. Він теж прийшов побачитися з Антигоною? Успішно? Але та все заперечила. «Певно, випадково тут опинився. Ми з ним не бачилися вже двадцять років».

Через кілька тижнів вони знову наскочили на нього, заходячи в один з прибережних ресторанчиків. Він якраз виходив. Незручна мить небажаної зустрічі. Він стояв перед ними, невизначено посміхаючись, кумедна ситуація. «Як справи, Антигоно?» — спитав, ігноруючи присутність Дукареліса. «Привіт, Макісе, — спантеличено відповіла та, — не бачилися стільки років!» «Егеж! І скільки ж? — вишкірився він. «Років десь двадцять. Певно, що так,» — одразу відповів сам на своє питання й зайшовся якимось невротичним смішком. Скупе на слова спілкування. «Добре. Бувай. Поспішаю на зустріч...» — одразу попрощався він з нею і зник.

Дукареліс думає, що все це було не просто так. Це не була випадковість. Збіги з трояндами, які надсилав невідомий прихильник, зустріч у музеї, поруч із кабінетом Антигони, інша в ресторані. Якась диявольська закономірність у збігах. Згодом неодмінно мало б виявитися, що це саме він надсилав ті троянди. Може й про зникнення тоді щось знає? Чи не він стоїть за всім цим? Нічого з цих думок він не переповів слідчому. Не сказав, бо не хотів вчергове виставляти напоказ своє приватне життя, зраду, деталі про любовний зв’язок, який постав з невірності. Він наче й розкаювався, що неправильно вчинив, міг би полегшити справу слідству, надавши з самого початку таку ниточку. Але зараз не наважувався. Може, по поверненні до Атен він і сходить до відділку, і про все поговорить зі слідчим.