Щоденник однієї зради

Мати здійняла галас. Грюкнувши кулаком по столу, вона зарепетувала: «Я відправили його до школи, бо тут навчають грамоти, а не калічать. Я подам скаргу в міністерство!» Учитель спробував щось пробелькотіти, та мати його обірвала. Не хотіла нічого чути! Вона так і залишила його стояти перед класом, опустивши голову, не знаючи, що робити від отетеріння. З тих пір його ніхто не займав. Однокласники навіть ув очі уникали подивитися.

І от тепер у ролі вчителя був ректор, а він знову був неслухом, який має виправитися. Дукареліс добре зрозумів усі ці натяки та попередження, хоча, скоріше, погрози, загорнуті в красиві фрази.

— За таких обставин, пане Дукарелісе, ви не лишаєте мене вибору! — Він раз у раз ойкав та зітхав. Подивився на свою каблучку і кілька разів нервово провернув її довкола пальця: —Треба скликати позачергове засідання Вченої ради університету, щоб розглянути...

Дукареліс обірвав його на півслові. Він висловлювався від щирого серця, пане ректоре.

— Я не збираюся ні перед ким виправдовуватися. Це мої особисті справи, і хай вони нікого не хвилюють: ні вас, ні інших. У статуті університету немає жодного пункту, який змушував би працівників робити те, що вони не хочуть робити, а я не маю наміру звільнятися з університету за власним бажанням.

Той зацьковано зиркав на Дукареліса. Каблучка нервово барабанила по поверхні столу. Дукареліс відчув піднесення через можливість поквитатися.

— Хай той, хто без гріха, кине в мене камінь! — сказав він, хоч і вирішив лишити осторонь, те, що говорилося пошепки про самого ректора та його проколи впродовж тридцятилітньої кар’єри. І він по черзі виклав десяток інтрижок його колег, не опускаючи імен, згадуючи викладачів і викладачок, і окремо зазначаючи поодинокі випадки, які закінчилися щасливим шлюбом. У ректора очі полізли на лоба. З кривою посмішкою Дукареліс кинув у самому кінці, що в разі несприятливого розвитку справ йому не залишиться нічого іншого, як захищатися. Тоді, пане ректоре, він буде змушений оприлюднити всі ці факти, абсолютно ВСІ.

49

Дукареліс не збагнув, як збіг час. Антигона затягла його в цілком інше життя за межами щоденної рутини, притрушених пилом університетських полиць і розкопок. Її юнацький максималізм руйнував його консервативні нахили та манірність. Наче коток вона пройшлася по складній мережі його звичок, колу спілкування — усьому, що він дбайливо беріг зі студентських років аж до того літа на Куфонисі. Вона прагнула увібрати в себе життя, яке щойно відчула в усій його повноті, з усією силою юнацького завзяття. І Дукарелісу не лишалося нічого, як віддати себе на ласку цього бурхливого потоку.

Вони весь час опинялися поза стінами свого родинного прихистку, сиділи в ресторанах, ходили в кіно, забрідали заради цікавості на університетські тусовки, опинялися в найтемніших куточках Екзархії[36]. Ось так, несподівано, одного вечора в «Барі над морем» вони натрапили на гурт одногрупників Антигони. Пане професоре, якими вітрами? Чорне вбрання, військові боти, довгі патли, неголеність. Притягли два стільці й Дукареліс неуникно опинився в центрі уваги. Розмова не клеїлася, перекидання косими поглядами, задумливе совання келихів з пивом... Дукареліс відчув себе не у своїй тарілці чи радше як риба, яку викинули з води. Вони трималися сторожко, але ближче до півночі їхні язики почали розв’язуватися. Дукареліс розпитував про навчання, ті — про археологію; їхні цікавили форми владних відносин, суспільне розшарування та ієрархії в доісторичних Кікладах. Усе було добре, аж доки один з них не запитав у лоб: «Антигоно, а що там Макіс?» У Дукареліса все похололо всередині, келих з пивом зупинився на пів шляху до вуст. «Уявлення не маю, ми давно не бачилися» – пролунало у відповідь. І знову зависла мовчанка.

Вони їх зустрічали ще кілька разів у тому самому місці. Ті ховалися в найтемніших кутках, пили бурду, яку тут називали пивом, диміли як паротяги й годинами обговорювали Прудона, Малатесту та Бакуніна. Але тепер ніхто не відвертався, роблячи вигляд, що не помічає їх, навпаки, вони пригощали своїм куривом, ледь не силоміць. Це була «трава». Антигона всміхалася, коли він пробував затягнутися, але від чаду спершу сильно закашлявся, та не кинув. Ті вибухнули оплесками, наче він пройшов обряд ініціації й тепер був своїм. «Лишається ще кинути коктейль Молотова!» — жартували чорні балахони. Це був перший та останній раз, коли Дукареліс курив маріхуану. З того часу він продовжував неформальне спілкування з деким з тієї компанії, через що студенти наступних років, які поділяли їхні анархістські погляди, вважали його своїм, представником «п’ятої колони» в стінах начебто ретроградного університету.