Щоденник однієї зради

Останнє експедиційне літо було самою насолодою та розслабухою. Антигона не поїхала на острів. Разом з ним керували розкопками Ангелікі та Павлос. Складалося враження, що й на особистому рівні в цих двох щось налагодилося, невимушеність у стосунках виходила далеко за межі службових взаємин двох колег. Видно, вони не припиняли спілкуватися й після експедиції, тож... Однак у самому розпалі робіт щось сталося, так наче раптово здіймається сильна буря. Здалеку Дукареліс побачив, як ці двоє сваряться. Ангелікі закрила обличчя руками й почала ридати. Після цього вони різко припинили спілкуватися, навіть не дивилися в бік одне одного. Знову стали чужими людьми. І ще липень не встиг віддати Богу душу, як Павлос подав заяву про звільнення, рішуче відкидаючи всі вмовляння Дукареліса. Управління, отримавши попередню згоду Дукареліса, надіслала заміну, молоденьку археологиню, яка щойно захистила докторську дисертацію в Америці, потрапила в штат зі строковою угодою та в польовій археології не розуміла ні бельмеса. Андреас і Мірто теж перебували у власному світі, переймаючись спільними інтересами. Вони обожнювали шопінг, весь час обговорювали піцу і те, як її тут бракує, захоплювалися грецьким роком — Йокариніс, Папаконстандину — Андреас щовечора читав італійські ковбойські комікси «Il Grande Blek», але іноді швиденько перегортав дівчачі журнали Мірто, усі ці «Катерини» та «Маніни».

З Андонісом теж сталася халепа. Він оступився й упав у розкоп, зламавши ногу. Його швидко транспортували на Наксос, а звідти — в Атени. Дукареліс був змушений доповідати й про це, та просити негайно надіслати іншого реставратора. Час минав, але реставратор не приїздив. Він щодня висів на телефоні, але все впиралося в невмирущу бюрократію. Голова Управління, що супроводжував номарха на острів під час відкриття сенсаційної знахідки, склав повноваження й місце досі було вакантне. Коли він учергове пішов до телефонної будки після завершення робіт на розкопі, свідками розмови стали всі члени групи. Хтось відповів з того кінця дроту, голос у будці зазвучав гучніше й зірвався на крик. Він розбушувався не на жарт, сипав громами та блискавками, наче Зевс-олімпієць, проклинаючи богів і демонів, захлинаючись, бризкаючи піною. Потім почав гатити слухавкою об стінку й ледь не розтрощив її. Зрештою вилетів кулею з будки і, не дивлячись довкруж, пішов до своєї кімнати, продовжуючи вигукувати прокльони. Кукулес обережно, мов кіт-розбишака, наблизився до будки й повісив слухавку на місце. Так, усе працює, ні, не питатиме про причини. Через певний час усі побачили, як Дукареліс з подорожньою валізою сідає в катер і вирушає в бік Наксоса, Зевсового острова. В Атенах він ладен був обвалити небо на землю, задіявши всі свої зв’язки. Через два дні він повернувся разом із заміною Андонісу, якимось стареньким паном, який вже вийшов на пенсію, але його буквально витягли з ліжка, вручили мобілізаційну повістку й направили сюди заради потреб археології. Та з Андонісом з їхнього життя зникли і його сузір’я.

Кира Евлалія та, насамперед, Костис нечувано раділи при першій звістці про можливий приїзд Дукареліса на острів. Але він ледь не побив з нею назавжди горщики. Евлалія була гарною робітницею, робота горіла в неї в руках, але не вміла вона вчасно припнути язика. Її низький трубний глас розносився по всьому розкопу, перекриваючи навіть гупання кайл. Від нього в Дукареліса розколювалася, наче від мігрені, голова. Тож одного дня він узяв та й нагарикав на неї, мовляв, можна хоч трохи помовчати? «Уся увага на тобі, ти всіх відволікаєш, так недалеко й до біди». Та завмерла. Кайло випало в неї з рук, з очей полилися сльози й вона ридаючи побігла в поселення. Дукареліс насварив її без особливої причини. Потім він з ніг збився, шукаючи її, щоб умовити повернутися. Коли нарешті знайшов, попросив вибачення. Вони стільки часу разом, тож шкода, якщо розкопки завершаться без людини, яка вклала в них стільки зусиль. І кира Евлалія повернулася, сяючи від гордощів наче нова 100-драхмова монета, з поглядом переможця й тріумфатора. Професор з виглядом щирого каяття впав їй у ноги. Так вона розповідала потім. Не абихто, сам Дукареліс! Її самолюбство було втішене.