Щоденник однієї зради

Дукареліс погладив борідку, яка за цей час добряче відросла. Потім повернувся й подивився на неї, лагідно, тепло всміхаючись наче дитина. Усе наставало у свій час. Він же так мріяв про цю дитину. Він обійняв її, міцно поцілував і потягнув у таксі. Увесь час до Гліфади[34] вони їхали мовчки, він дивився на фото, наче на ньому було його ненароджене дитя. Сльози застували йому погляд, зараз він розплачеться, не зможе втриматися. Вони сіли в якомусь італійському ресторанчику понад морем. Сиділи й дивилися на безкрайній морський шир, на хвилі, які викидали на берез водорості, тримаючись за руки. Думали про своє майбутнє спільне життя з їхньої дитиною, про щастя. Увечері він зателефонував дружині, розповів усе, як є, хоча й розумів, якого болю їй завдає, а також учергове демонструючи власну перемінливу вдачу, однак відчував потребу бути з нею відвертим в усьому. Вона кинула слухавку. Річка назад не біжить, ніхто в неї не ввійде двічі. Дзеркало розбилося, уламки не збереш...

Вони винайняли з Антигоною квартиру біля підніжжя Лікавітосу[35]. Своє власне родинне вогнище. Він відчував, що звільнився від силувань, компромісів, почуття провини. Любов до Антигони міцнішала, він закохувався в неї з усе більшою пристрастю, яку лише міг дозволити його стриманий норов.

47

Те літо стало для Дукареліса точкою неповернення. І початком нового шляху. Смерч пронісся над його особистим і професійним життям, змінивши назавжди все. Спільне життя з Антигоною зразу почало складатися непросто, насамперед, через важке перенесення нею вагітності. Перші місяці він розгублено намагався підлаштувати свою поведінку під її несподівані спалахи дратівливості, що чергувалися з періодами смутку. Вона вибухала через найменшу дрібницю, але потроху він навчився стримувати себе й ковтати образи та її вибрики. Її нюх загострився настільки, що то їй відгонило кислим, то смерділо. Від усього тягнуло блювати. Її вивертало від запаху тютюну, яким тхнуло від його одягу. Зранку лише завдяки своєму нюху вона точна могла вказати, куди він забудькувато поклав зубну пасту. «Шкода, що я не ходжу на полювання» — намагався жартувати він. Потім їй почав дошкуляти його власний запах, який супроводжує кожного, лишаючись незримим слідом присутності, що певний мент висить у повітрі. Він уже практично не міг стримувати себе, аж коли йому до рук потрапила книжина про вагітність, де він прочитав, що така поведінка трапляється часто й вагітні жінки деколи гидують власними чоловіками.

День, коли народилася його донька, став для Дукареліса найщасливішим. Його обличчя почало сяяти якимсь особливим світлом. Близькі друзі, колеги й студенти стали помічати, що він світиться наче сонце та всміхається якоюсь дурнуватою посмішкою.

Малявка зростала прямо на його очах. Він подбав про те, щоб не пропустити жодну з важливих подій її життя, не спав, коли вона заходилася плачем, і брав її на руки, щоб заспокоїти, бачив, як вона вперше всміхнулася усмішкою янгола, коли сказала своє перше слово, зробила свій перший крок. Часто краєм ока він помічав, як вона зітхає в колисці, і пригадував слова своєї матері: «Ти часто зітхав немовлям»; бозна-чому, може, передчував, яке життя чекає на нього? Часто, коли він безтурботно сидів, його раптом проймав гострий переляк, починало тіпати від думки, чи не станеться чогось поганого з дитиною? Його розум починали штурмувати тисячі думок про можливі небезпеки, раптові смерті й немислимі нещасні випадки, які ставалися з дітьми. Одного разу він ледь не посивів, коли вона впала й забила колінце. Він схопив її на руки, притиснув і її червона кров залила його сорочку. Коли дитина нарешті заспокоїлася й побігла до мами, він невідривно дивився на плями крові, її крові, яка виникла з його. Потім він вагався, чи відмивати сорочку, чим розлютив Антигону, яка обізвала його навіженим і сказала, що така патологічна любов до добра не доведе.

Він хотів, щоб дочку назвали Евфросина, як його матір. Але Антигона тупнула ніжкою й заявила, що дитина зватиметься лише Ісмена. «Але ж наше життя — не суцільна трагедія!» — протестував Дукареліс і зрештою вони зійшлися на проміжному рішенні, давши дочці подвійне ім’я Ісмена-Евфросина. Такою була остаточна вимога Антигони, адже, ясна річ, ім’я його матері так і залишилося лише на папері у свідоцтві про народження. З двійняток залишилася зрештою лише Ісмена.