Щоденник однієї зради

В останній день вони зняли тент, що накривав місце розкопок, занесли його в цинкову халабуду й замкнули разом із копальними реманентом, приладами вимірювання, столиками й тачками. Потім накрили місце розкопок брезентом, що, захищав від дощів і надокучливих кіз. Це був офіційний церемоніал позбавлення Дукареліса атрибутів влади. Принаймні до наступної експедиції. По обіді Дукареліс, пане професоре, наказав їм повертатися до селища — раз-два, раз-два — а сам притулися спиною до скелі на тому місці, де сиділа його дружина, і почав невідривно дивитися в бік узбережжя Порі, невеличкого висохлого болітця поряд з ним та острівців попереду. Скелі, приземисті дерева й обриси островів удалині наче вицвіли під нещадно розпеченим полудневим сонцем. Пориви морського бризу раз у раз овівали його обличчя. Розпечене каміння у спраглій землі довкола поблискувало. Його власна шкіра висохла й загрубіла. Щоразу, коли сонце переміщувалося вгорі, лінії, форми, кольори невпізнавано змінювалися. Немов показували своїм виглядом, що їхні тіло та душа стали іншими, що вони стислися до видовженої тіні, яка падала від них на землю й каміння.

Унизу, на березі молода жінка простувала по вогкому піску. До Дукареліса доносився шурхіт її кроків, однак він знову не міг збагнути, що це — ява чи міраж. Усе перемішалося. Можливо, це — Кассіопа, яка вийшла сюди з глибин історії? Вона несла вибілені морем мушлі, панцирі морських їжаків, морські зірки, риб’ячі кістки та камінці з наскрізною дірочкою. Хвилі накидалися на берег і злизували її сліди. У повітрі якась незрима рука нестримно виводила й виводила нові знаки і врешті вписала Кассіопу в центр узбережжя. Вона стояла й замислено вдивлялася в щось на межі обрію. Живописець завершив свою роботу. У цій місцині час зупинився і більше не відбувалося змін. Хтозна як тоді працювала клепсидра часу; нині сприйняття часу мало цілковито християнське забарвлення. Але глибинні речі — народження і смерть, початок і кінець, злет і падіння — лишаються незмінними, саме вони визначають часові рамки. Час є тим, що розтинає їхні життя, і його власне, і її: дві прямі лінії, які колись випадково зіштовхнулися в загальному русі всесвіту й тепер долають спільно шлях у нескінченне, несучи на своїх тілах печать першого доторку на глибині розкопу. Тоді, ймовірно, її звали Кассіопа, тепер — Марія чи Антигона.

Дукареліс знову відчуває себе маріонеткою у світі, яким керують вищі сили. Хтось інший приймає рішення за нього, і все, що він пережив і про що міркував, є вигадкою якогось невідомого створіння, що має волю та можливості нав’язувати її як його власну реальність. Від цієї думки його обдає холодним потом. Він схоплюється на ноги й від відчаю крутиться наче дервіш-танцюрист, окидаючи поглядом море, небо та безплідну землю. Замислюється знов, чи він існує насправді, чи не є тінню, вигадкою, думкою в голові когось невідомого, просто віддзеркаленням якоїсь дійсності? Він хотів узяти ситуацію у свої руки, змінити свою долю, повстати проти того, що написане на роду, усіх декорацій, у яких розвивається дія цього театру абсурду. Або кинути все й хай плине своєю течією, або зібрати в єдине всю волю й припинити фантазувати про те, що виходить за межі його чуттів.

Швидким кроком він повернувся в поселення. У другій половині дня члени експедиції почали пакувати знахідки для відправлення в Атени. Наступного дня Кукулес, виконуючи цього разу роль вісника, знайшов його в таверні кира Анестиса, пане професоре, пане голово. Він передав йому отриманий щойно рекомендований лист. У себе в офісі він оглянув його, як слід, може, вдасться заглянути всередину, навіть піднімав, направляючи світло благенької настільної лампи, але, ai siktir[29], нічого не було видно. Дукареліс почекав, доки він піде, тоді розпечатав конверт. Це була заява дружини, подана до суду — дата... вхідний номер... пане... моя клієнтка... Він заплющив очі, уявив її обличчя й почав міркувати, що робити, коли вже дійшло до такого. Ні, він не хотів палити мости, не хотів перекреслювати своє минуле життя, навпаки, хотів дати лад наявному хаосу. Він не був з тих, хто стрибає у прірву. Ні, не був.

44

Дружина зрештою взяла слухавку. Він усоте просив пробачення, казав, що оступився, з ким не буває, це просто були два тіла, які випадково зійшлися на безлюдді, а потім розійшлися. Це творило тіло, не душа.