Якось уранці Дукареліса взяла на абордаж кира Анньо, коли той збирався вже йти на розкопки, сказавши йому, що їм конче треба поговорити таким тоном, який не передбачав відмов. Кир Анестис не наважувався до нього підійти, та й що тут скажеш, соромно було лізти в чужі справи, так він казав дружині, коли та намагалася почати розмову зі своїм чоловіком.— Синку, різне подейкують, — почала вона розмову, — люди шукають просто привід. Тут тобі не Атени, де сусід не знає, як звати іншого сусіда. З’їзди до своєї жінки, поговоріть, знайдіть разом вихід із ситуації. Ви ж розумні, освічені люди. Хіба можна ось так зруйнувати шлюб?
Дукареліс слухав і кивав головою. Спочатку він хотів розлютитися. Якого біса вони лізуть у моє життя! Але стримався. Кира Анньо була доброю, лагідною людиною, говорила завжди по суті, бо душа її була геть не лукава. — Я намагався зателефонувати їй, пані, але вона не бере слухавку. — То тим паче поїдь до неї. Хіба такі речі обговорюють по телефону?! — і несвідомо, скеровувана материнським почуттям, вона схопила та благально стисла його руку.
Він з подивом дивився на руку, яка стискала його. Це була зморшкувата, висохла, стареча рука, поцяткована часом. Він насупився. Може, через те, що цей інстинктивний рук викликав в пам’яті картини клініки та його матері, що була при смерті. Прикута до ліжка у своїй палаті, вона мовчки вчепилася в його руку, мамо
, наче хотіла хоч так затриматися в цьому світі. Дивилася й дивилася на нього широко розплющеними очима. З білої стіни навпроти з-під скла рамки на них невідривно дивився Христос і здавалося, що його очі теж вологі. — Я не можу залишити розкопки. Зараз найвідповідальніший момент. Через тиждень закінчуємо, — сказав він, вивільняючи свою руку.— Але тоді вже може бути запізно, — сказала вона, глибоко зітхнувши. — Що ж, роби так, як тобі заманеться.В Атени Дукареліс так і не поїхав до кінця експедиції. В останній тиждень атмосфера стала наелектризованою. Він зчитував з облич місцевих подив, змішаний зі зневагою щоразу, коли стикався з кимось очима. Вони проводжали його поглядами, повними німих запитань. Він відчував себе в центрі уваги, навіть коли на нього ніхто не дивився. Усе це впливало й на молодших колег і студентів, пане професоре
, які продовжували працювати на розкопі. Їхні стосунки стали прохолодними, а з поглядів він розумів, що в головах поназбирувалося багато чого. Дісталося й Антигоні. Якщо до нього ставилися з прохолодою чи просто повернулися до стану на початку експедиції, коли вони не знали його, до того, як спробували зблизитися, побачити в ньому людину, то її повністю ізолювали. Ставилися як до парії, вважаючи, що вона чинила навмисно, наперед спланувавши закрутити голову Дукарелісу. Їх бентежила така ситуація, вони взяли бік Макіса, вважаючи її винною ще й у його нещасті, не лише в руйнуванні шлюбу. Дукареліс у їхніх очах був теж її жертвою, безвольний і нерішучий, він нагадував їм комашку-одноденку, яка потрапила в пастку жорсткої істоти просто їй на обід. Але були й ті, що продовжували відчувати до Дукареліса теплі почуття. Костис, місцевий рибалка, який через злидні вимушено став копачем, продовжував ним захоплюватися. Дукареліс був його героєм, бо насмілився порушити кордони, відкинути загальноприйнятні норми та розпочати роман із жінкою, молодшою за себе на п’ятнадцять років. І дуже привабливою, про яку мріяли всі чоловіки острова, пускаючи слину щоразу, коли вона проходила повз. Коли він і сам вперше побачив її в купальнику на узбережжі, то заціпенів, висолопивши язика. Так, Костис у ці дні постійно крутився поруч і використовував кожну нагоду, щоб розпочати розмову про розкопки, давні цивілізації, про свої пригоди на морі, про життя в Атенах. І одного разу несподівано, побачивши Дукареліса сумного та замисленого, він підійшов до нього, ляснув по плечу, і усміхнувшись на весь рот, у якому бракувало кілька зубів, голосно сказав, що почули всі інші: «Не за-а-сму-у-у-чуйте-е-е-ся, п-п-пане проф-ф-ф-есоре, в-в-они всі в-в-вам просто з-з-з-аз-з-дрять!» Потім по-військовому розвернувся навкруги й зник, не чекаючи на реакцію Дукареліса.42