Він направду спостерігає за нею в той час, коли довбанка розтинає води Егейського моря між Куфонисі та Керосом. Її чоловік, рясно вкритий потом, з усіх сил налягає на весла. Від ударів весел її вкривають солоні бризки. Вона сидить позаду нього зіщулена на циновці, притискаючи міцно до себе статуетку, яка зображає жінку в позі породіллі. Сонце повільно закочується за обрій і тоне в морі. Чоловік зістрибує на мілині й витягує човен на берег. Лишає його біля інших човнів паломників, які приїхали вклонитися Великій Богині. Він різко кличе її та подає руку, що допомогти зістрибнути з човна. Він знову в поганому настрої. Вона хотіла б більше лагідності. Відчуває гостру самотність, знесилення й меланхолію. Він спалахує на рівному місці й не може навіть пояснити чому. Якби він так не віддалився, певно, усе було б набагато простіше. Її тіло змінюється, вона відчуває як натягається шкіра, напинається живіт, загострюється нюх і змінюється смак. Вона стала вразливою, повільною, і слабкість її просто бісить. Але навчилася слухатися й коритися, як до того робила її мама, а до того мама мами й незчисленна кількість жінок, які стоять одна за одною від сотворіння світу. Часто, після того як її мама полишила цей світ, вона приходила до неї на могилку. Ішла до Агрільї, проминала невелике земляне підвищення, де вершилися учти на честь Богині, і сідала біля видовбаної в породі могили. Сиділа там багато часу на самоті, не рухаючись, зливаючись з природою довкола, стаючи її частиною, як лист, що падає з дерева, або жук, що заривається в пісок, чи крапля вранішньої роси, яка лишилася на лавровому листі. Зондувала її душу, розмовляла з її духом, запитувала в нього про великі таємниці життя і смерті. Чоловік постійно накидався на неї й сварив: «Що ти вештаєшся по тих місцях? Що можна шукати між могил? Це край, який належить мертвим!»
Але ж ось, тепер і він разом з нею. Вони мовчки сидять на землі в колі разом з іншими паломниками, оточивши святилище Великої Богині. З вершини острова зривається холодний вітер, гойдає віття дерев і приносить прохолоду. Довкола все вкрите уламками глиняних горщиків. Вони чекають настання ночі, коли повня зійде на небосхилі, виринувши з лона Богині. Це те саме божество, як потім давні греки наречуть Афродитою Хтонією і висічуть її статуї з мармуру. І через тисячі років Дукареліс знов побачить її вірних, які 15 серпня на свято Успіння сідатимуть у рибальські човни та пливтимуть до храму Богородиці на Нижньому Куфонисі, щоб узяти участь у вечірній службі та поклонитися її образу з божественним дитям на руках, зображеному на дерев’яній іконі.
Аж ось повня з’являється з-за гори, і всі вірні, серед них є й Кассіопа, охоплені духом Богині, шепочуть священні славослів’я й розбивають об сухий діл горщики й статуетки. Дехто залишає, ввіткнувши в землю мініатюрні ножі, для засвідчення безмежної шаноби та прохання про захист. Пізніше, у суцільній пітьмі, човники один за одним починають перетинати місячну доріжку й прямують кожен у свій бік. Наші чоловік і жінка, не проронивши ні слова за всю подорож, припливають в бухту Порі, піднімаються стежкою нагору й зникають у своїй хатині.
Дукареліс увесь цей час спостерігає за ними: і на Керосі, і на церемонії поклоніння Великій Богині, потім він сідає з ними в човен і перетинає море, тоді піднімається слідом до хатини. Заходить і сідає в затінку, затамувавши подих. Жінка відчуває якусь присутність, поглядом нишпорить по стінах, зазираючи в найменші тріщини,