Щоденник однієї зради

Я побачив її здалеку і не міг повірити власним очам. Вона повільно пробиралася між скель. Порівнялася зі мною й пройшла повз, навіть не глянувши у мій бік, так наче мене й не було. Сумне обличчя, заплакані очі. Розпущене волосся вкривало плечі. Дивним було те, що вона зовсім не скидалася на доісторичну людину. Але якою має бути доісторична жінка? Певно, такою ж, як і жінки, яких ти бачиш на вулицях Панепістиміу та Академіас в центрі Атен, як ті, на кого ти натрапляєш у відділах товарів для жінок у торгівельних центрах. У неї були нафарбовані губи та полаковані нігті. Вона вдягла джинси та чорний топ, оперезавши себе широким поясом. У руці тримала шкіряну сумку.

Я покликав її на ім’я: Кассіопо! На мить здалося, що вона уповільнила крок, невідчутно швидше закліпали вії, але плечі та спина так і не здійснили поворот.

Мені здалося, що здалеку доноситься виття, схоже на вовче завивання. Над нею промайнула хижа тінь мисливського птаха. Вона продовжила йти, поспішаючи кудись, прямуючи явно до агрілійського кладовища.

Вони всі були поруч, сиділи гуртом, розташувавшись на піску. Нічна волога вкривала їхні тіла. Вони мовчки споглядали зоряне небо. Нарешті замовк навіть Андреас, його повністю полонило вчорашнє сновидіння. Проте зараз він не мав певності, чи справді то був сон?

40

Якби Дукареліс умів малювати, він зобразив би Кассіопу на пустельному узбережжі біля моря. Він хотів би навік закарбувати її образ, як закарбували фігури молодих збирачок шафрану із санторинської фрески. На вологому піску залишаються відтиски її ніг, схожих на дитячі. Він бачить, як вона нахиляється, збираючи різнобарвні камінці. Скидає їх у плетений кошик, слухаючи, як верхні стукають по нижніх. Перед нею виблискує море. Сяє сонце, відбиваючись у його хвилях. На глибині в прогалинах між в’юнким водоростям зачаїлися морські їжаки. Вона боїться море. Згадує чоловіків, які безслідно згинули в його темних глибинах. Щоразу, коли її чоловік вирушає в мандрівку, вона боїться, що він не повернеться.

Морський вітер куйовдить її волосся. Дукарелісове полотно починає оживати барвами та фігурами. На луках біля берега, поміж очерету й кущів ситника бавляться лелеки, які зупинилися на острові для відпочинку перед довгим перельотом на південь. Дивиться туди, де небо зливається з морем в одну лінію. Її не полишає відчуття, що погляд Великої Богині й зараз слідує за нею. Вона ж скрізь: і в небі, і у воді, і в піску, і в камінні. Вона відчуває себе слабкою, нікчемною комашкою, камінцем, схожим на ті, що зараз стискає в своїй долоні, мізерною крапочкою в нескінченому світі. Іде стежкою, що в’ється поміж брилами. Бачить здалеку людську вервечку, що піднімається на пагорб, нагадуючи мурашину ходу. З глиняних горщиків-піравносів, що слугують для перенесення вогню, вгору піднімається дим. У її лоні маленька істота колихається, наче рибка в морських водах. На неї накочується нудота, починає вивертати, мамо. Вона падає на коліна й лягає на бік у траві. Нудота відступає, вона знову приходить до тями. Через кілька місяців з неї вийде нове життя, плоть від її плоті, її рідна кров.

Дивлячись на муки цієї молодої жінки, Дукареліса охоплює невимовний жаль. Він розуміє, скільки всього вона не встигла осягнути в ці останні дні свого життя. Він розмірковує про людську долю та людську душу, які лишаються незмінними впродовж багатьох століть, і доходить невтішного висновку, що людина є порохом, який розвіває вітер. Продовжує стежити за земним шляхом молодої жінки. Це — реальні кроки, вона не є витвором його уяви. Вона справді існувала тут і спогад про неї зберігся в пам’яті острова, у мушлі, у ріні, у землі, яку він топче ногами.