Щоденник однієї зради

Потім Дукареліс подався до Німеччини як, по суті, емігрант, разом з такими ж академічними приблудами й захистив там дисертацію. У Греції зробити це не було жодної можливості. Він був ліваком, ворогом змін, комуністичним злочинцем, якому на лоба поставили печатку ще до його народження; до якого б професора він не потикався, скрізь отримував відмову. Разом з ним на чужі хліби подалася й дружина, повчитися міжнародному праву, коли вже випала така нагода. Вони почали спілкуватися з дисидентами, які втекли в Монако, слухали передачі Deutsche Welle під час панування хунти й уявляли собі, що теж причетні до їхнього руху і, сидячи у своїй дрібнобуржуазній квартирці, також наближують її падіння. Вони дуже цього хотіли, чекали, але розлютилися через те, у який спосіб вона була повалена після трагічних подій на Кіпрі. Дукареліс знав про Кіпр виключно зі сторінок наукових трактатів зі своєї спеціалізації. Там він прочитав про статуетки, де жінки зображувалися в позі породілей, про вирізьблених із сірого чи зеленого стеатита ідолів зі схрещеними руками, чиї обличчя пронизала зневіра чи якесь дивне полегшення. Та навіть таке поверхове знайомство з археологією острова й загальне уявлення збігів із культурою Кіклад уже дозволили йому глибоко пережити нещастя, яке торкнулося цієї землі. Він годинами просиджував, слухаючи радіо, гортаючи газети, пропускаючи крізь себе особисті історії й розповіді, опалені вогнем вторгнення та війни. Пізніше свою емоційну причетність він переніс на порівняльне дослідження кікладських і кіпрських статуеток, беручи участь в археологічних експедиціях і виступаючи на конференціях. Семирічне нетерпляче очікування падіння хунти поступилося місцем цілковитому душевному та тілесному спустошенню. Дукареліс пам’ятав слова Сефериса, що в кінці всіх чекає невідворотна катастрофа[28]. Вони прожили в Німеччині чотири роки, а потім повернулися. Демократію відновили і ситуація начебто змінилася...

Дукареліс сподівався, що в них буде багато дітей. Він же був єдиною дитиною, прожив усе дитинство сам на сам із мамою. Та Марія Дукарелі мала іншу думку, діти для неї не стояли на першому місці. Вона спершу хотіла звестися на ноги в плані кар’єри, відкрити свою адвокатську контору... Вона не була зовсім проти дітей, але роки спливали. Кілька разів вони серйозно лаялися. Він нервувався через те, що вона приймає протизаплідні пігулки. Нарешті вона здалася, кинула їх і завагітніла. У кінці першого триместру почалися проблема, з’явилася кров. Гінеколог заборонив їй ходити на роботу, приписав ліжко та спокій. Але дитину вони втратили. Разом з нею пішли в небуття великі сподівання та надії, які Дукареліс уже пов’язав зі своїм ненародженим дитям. У вечір перед викиднем він побачив її уві сні: пречудову дівчинку, яка лопотіла «татко!». Наступного дня мрія перетворилася на жахіття. Потім упродовж багатьох днів він був убитий горем, оплакував свою ненароджену дівчинку й не знав, як змусити себе жити далі, як змиритися зі смертю того, хто навіть не народився. До того ж, у саме той час 21 Управління доісторичних і класичних пам’яток почало пхати йому палиці в колеса стосовно дозволів на проведення експедиції. Після викидня експедиція стала для нього рятівної соломинкою, за допомогою якої він хотів повернути втрачену рівновагу. Його дружина виявилася міцнішою, переборола швидше розпуку й уже сама намагалася допомогти йому й розрадити. У них попереду ціле життя, спробують ще.

Ось чому кохання до Антигони не нагадувало нестримний шал, який несеться, змітаючи все на своєму шляху. Він був прив’язаний до свого минулого якимось незримим мотузком. Він зависнув у пустоті між двома життями й не знав, яке обрати. Його душа розділилася навпіл, його тіло роз’єдналося на дві половини, і він бився в конвульсіях, немов плазун, якого розрубали на дві частини. Тимчасово він узяв на себе роль Кефея поряд з Антигоною. Макіс зібрав речі й повернувся додому з першим кораблем. І, судячи з усього, справді спростив їм життя.

Але їхня історія розбурхала острів. Він гудів наче вулик. Прокламації «17 листопада», підкріплені терористичними атаками, самогубство вбивці з гладіолусами та СНІД, що косив в Атенах гомосексуалістів і повій, менше хвилювали мешканців, ніж «це». Зрештою, ці події відбувалися далеко. В Атенах чи якомусь Парижі, чи Нью-Йорку, чи на іншій планеті — байдуже! Любовний зв’язок професора зі студенткою, приїзд його дружини та викриття передавалися з вуст в уста щодня, наче телесеріал, немов театральна вистава, дія якої розгорталася просто в них на очах, повністю привласнювала увагу й розбурхувала фантазію. Приперчені подробиці, які кожен додавав до свого варіанту історії, зі швидкістю світла ширилися селищем.