Щоденник однієї зради

Але з роками все потроху верталося на круги своя, набуваючи природного ритму, життя покотилося по наїждженій колії, повертаючи собі втрачену сірість. Вони знову замкнулися вдома, почали зрідка з’являтися на публіці, особливо з тих пір, коли Антигона отримала посаду реставратора в музеї. Двічі на тиждень вибратися в ресторан і раз сходити в кіно, віддаючи перевагу Вуді Аллену — Мангеттен, Енн Голл, Тіні і туман — ось і все!

Чим далі, тим більш дивною ставала його поведінка: раптові спалахи гніву, гидування всім довкола. З головою він поринув у формалізм і схоластику, підхопивши цю недугу в університетських коридорах. Почав труситися над найменшими проблемами зі здоров’ям, перетворився на іпохондрика, що будь-що може роздути до планетарних масштабів. Перші ознаки нежиті чи легкий головний біль спричиняли в нього паніку. Він убачав у цьому початок кінця, серце, звісно, не витримає, зупиниться просто під час прогулянки. І чим більше ставало охів та ахів, тим наполегливіше він уникав візиту до лікаря, як не вмовляла його Антигона, щоб нарешті побачити реальний стан справ. Проте існували й хронічні захворювання, що наче ордени позначали його вік. Коли він їздив читати лекції в інші університети, виступати на конференціях чи брати участь у розкопках, дорожня аптечка чималих розмірів була такою ж необхідною, як і закордонний паспорт: ранітидин від виразки, назальні кортикостероїди від алергічного риніту, бронхолітин від астми, протизапалювальні, знеболювальні та засоби від геморою.

Увесь цей час у їхній квартирі під Лікавітосом Ісмена зростала, ставала жінкою, а він, навпаки, перетворювався на старого діда, шкіра провисала, укривалася зморшками, старечими плямами, спина горбилася, волосся сивішало. Світло, що накопичувалося всередині стільки років, почало кудись витікати, а він лишався порожнім, вицвілим, зів’ялим. А от Антигона, як була, так і лишалася молодою, п’янкою та вабливою, навіть ставала гарнішою, ніж була, оскільки зрілість округлила її форми, підкреслила риси обличчя, деякі вади зникли, а чесноти примножилися. Їхня вікова різниця стала дедалі більш очевидною. Траплялися миті, коли він ловив себе на думці, що ревнує її, коли вона запізно верталася з роботи, ставав підозрілим і недовірливим. Потроху десь у задніх думках, фоном, наче пилюка, що осідає, покриваючи все, стали лишатися сумніви, а він почав вірити, що не за горами той час, коли Антигона кине його. По суті, їй немає більше чого з ним робити, хіба ні? Такі думки роїлися в його голові й у день її зникнення.

50

Тож чому після стількох років Дукареліс знову опинився на цьому острові? Якби він потребував анонімності, то поїхав би деінде, непомічений, незнаний нікому. Але тут у нього було минуле. І якесь непевне теперішнє. Щодо майбутнього ж?.. Зайве щось казати! Хіба убивця не завжди повертається на місце злочину? І чинить він це тому, що хоче там залишити й свої кістки, як роблять слони, коли йдуть на своє загадкове кладовище, відчуваючи, що наближається смерть? Дукареліс, хоча його душа нагадувала свинцеве небо в самому серці зими, не мав наміру покінчити з життям. Гарантіями цього слугувала Ісмена та університет, його ненаписані книги та розкопки — його моральний і професійний обов’язок.

Дукареліс намагався знайти кінець нитки Аріадни, яка перетворилася на заплутаний клубок у власній душі. Він же археолог, тож приїхав сюди для того, щоб розкопати своє минуле, покопатися в пам’яті. Він краще за будь-кого знав, що, згідно з постулатами своєї науки, дістатися до речей, похованих у глибинах часу можна, ставлячи питання і відповідаючи на них. Слід почати з певних «чому?» й дійти до фінальної точки. Лише в його випадку більшість так і лишалася без болісної відповіді.

Він хотів зріднити минуле з теперішнім, що побачити майбутнє, яким би воно не було. Він чує клацання годинникових коліщат, знає, що вже далеко не молодий, це — осінь життя, листя жовтішає та опадає, скоро зима, він уже й сам став у чергу без вороття. Одночасно він не перетворився на розтрощеного часом дідугана. Так, він приїхав сюди для того, щоб боротися із самим собою, навести лад у власному хаосі. Він не знає — може, він просто мазохіст, який оплакує свою долю й переживає знову й знов болісні спогади та досвід, наче нескінчене коло декадентської поезії Каріотакіса. Але йому відомо, що на цій землі лишилися сліди його ніг, схожі на ті, що колись залишила по собі Кассіопа. Це місце живих мерців, привидів і тіней, що звили павуче кубло в закутку його розуму. Це — земля його руїн, його Єрусалим, місце, де знову пустить корінь його нове життя. Цей «наш прибудинковий садочок», як називали Куфонисі наксосьці, стане його пупом Землі, що зв’язує життя та смерть.