Шлюбні ігрища жаб

— Хоч на одну пристойну людину натрапив! — Хлопчина струснувся, як мокрий собака, і плюхнувся на переднє крісло. — Сорок хвилин купаюся, хоча б хто-небудь поспівчував! Козли!

Машина м’яко рушила.

— Звідки топаєш?

— Від переїзду… Ну й лупить, зар-р-раза! — попутник кивнув на зливу за вікном. — За сто метрів попереду ні хріна не видно… І машини як змило — за сорок хвилин з десяток нарахував. У тебе, братан, палити є що-небудь?

Олег мовчки простягнув йому пачку «Експреса». Попутник видобув з кишені потертих «варьонок» запальничку, припалив і з задоволенням затягнувся.

— Тебе сам Бог послав, братан!

— Бога немає, — промовив Олег, не відволікаючись від дороги. — Взагалі я нечасто підбираю пасажирів. Принцип. Але тебе я взяв.

— Оцінив, братан, оцінив! Ти, цеє, не думай — за все буде заплачено… Зараз, правда, я порожній… Але на місце приїдемо — одразу віддам, залізно!

— Перестань! Потрібен мені твій нещасний четвертний! Особливо не розбагатію, зовсім не збіднію. Просто попатякати з тобою захотілося…

— Ух ти! — попутник ледь не захлинувся димом. — Оригінальна форма розрахунку! І яка в тебе такса? Кілометр — десять слів?

— Світ тісний, Гено…

Попутник закашлявся.

— Отже, я не помилився, — констатував Олег. — Ти — Гена Шевель, так?

Попутник кинув недопалок на підлогу.

— Не сміти в салоні. Підніми бичок і викинь його за вікно.

Попутник слухняно виконав наказ. Потім розвернувся до Олега всім корпусом.

— Ще що скажеш?

— Дещо скажу. На переїзді — пост ДАІ. Ти раніше любив кататися на чужих машинах. Думаю, за шість років твої звички не помінялися. Працівникам автоінспекції не подобаються такі звички, карному розшуку — теж. І сьогодні тобі довелося кинути тачку на переїзді. Ну як?

— Ти — лягавий! — впевнено сказав Шевель.

— Я тебе пожалів, від запалення легенів урятував, а ти обзиваєшся. Негарно. Ось вижену під дощ…

— Значить, не лягавий, — легко погодився Гена. — Чому ти мене знаєш, а я тебе — ні?

— Тебе вся наша школа знала. Коли ви з дружками поцупили «Волгу» голови міськвиконкому, яку він залишив біля під’їзду будинку, в якому жила його коханка, про вас не те що школа — весь район говорив. І світила вам зона, неповнолітні злочинці, коли б дружина потерпілого не підключила всі свої зв’язки, аби вам усім умовно дали. Як вона вас ще грошовими преміями не нагородила — адже вона давно чоловіка підозрювала, але доказів тому, що він майстер спорту зі стрибків у гречку, не могла знайти. А завдяки вашому невинному бажанню покататися вона нарешті вивела його на чисту воду. Ви ж не знали, чия то машина?

— Не знали…

— Скільки вам тоді дали?

— По два роки умовно… Та й те потім скостили…

— Пощастило. Заступниці так квіти і не прислали? Ти тоді в дев’ятому класі вчився, а я — в десятому.

— В одній школі вчилися, а я тебе не знаю…

— Ти не входив у коло моїх знайомих.

— Як тебе хоч звати?

— Олег. Баскін моє прізвище.

— A-а! Якщо в місті немає більше Баскіних, то татко твій — відома в певних колах особа. Я ж дивлюся — тачка в тебе непогана… Взагалі в таких, як твій старий, непогані тачки…

— Зуби об них поламаєш…

— Запам’ятай! — Шевель націлив на Баскіна вказівний палець. — Мені по зубах будь-яка тачка. Але є категорія людей, з якими я переважно не зв’язуюся. Зрозумів?

Олег не відповів. Деякий час вони мовчки пробивалися крізь дощову стіну.

— Ти вгадав, — порушив тишу Шевель. — Одному клієнтові терміново зажадалося мати машину. Від нас вимагалося знайти потрібну і перегнати йому, решта — не наші проблеми. Натрапили на одну підходящу в найближчому райцентрі, переганяли замовнику… Цього разу ментам пощастило. Як вони нас засікли, чорт його знає! Коротше, мені вдалося змитися…

— Хлопці не закладуть тебе? Певен?

— Кому зараз можна вірити на сто відсотків? Не хотілося б, звичайно, думати так, але який їм сенс брати все на себе? Поламаються пару днів і завалять мене, це вже гарантія… Треба на дно лягати…

— Веселе життя! — сказав Олег.

— Так, веселе! — погодився Шевель. — Не нудне, оце головне. Колись мене нарешті заметуть і посадять, і в зоні я буду жити спогадами про проведені весело часи і мріями про те, як я ще повеселюся, коли вийду на волю.

— Ти, виявляється, романтик!

— Може, й так… Мені плювати, як це називається. Головне, що мені таке життя до вподоби. Чув, наче ми вже в місті?

Вони справді їхали околицею міста. Була лише шоста вечора, але злива позаганяла весь люд по домівках. Не їздили навіть машини. Олегу раптом стало моторошно. Але, коли їх обігнав тролейбус, він полегшено зітхнув — життя не зупинилося.

— Ну й думки ж у голову лізуть!

Він не помітив, що промовив це вголос. Попутник здивовано глипнув на нього.

— Ти чого? Які ще думки?

— Так… — Олегові стало ніяково. — Це я про своє…

— Не спи за кермом, дорогий! Особливо в таку погоду! — тоном наставника сказав Шевель.

— Гаразд, не мудруй! Де тебе висадити?

— Де-небудь у районі хімкомбінату… Тут, до речі, недалеко…

Коли Олег зупинив машину, Шевель тяжко зітхнув.