Шлюбні ігрища жаб

— Хочеш нагріти татуся, еге? — промовив нарешті Шевель.

— Нарешті додумався!

— Чим він тобі не догодив? Поров у дитинстві? Цукерок не давав? Він тобі грошей не дає на кіно і морозиво? Навіщо тобі взагалі гроші?

— Я знайду, на що витратити свою частку. І певен — гроші тобі потрібні і ти вже знаєш, куди пристосуєш те, що належатиме тобі.

— Ти певен, ось так? Старий Баскін не оголошує по радіо про кожну свою аферу. Невже так важко буде вирахувати, чиїх рук діло?

— Я не повинен був знати про цю справу. Взагалі, я знаю лише те, що мені належить, — батько вважає, що мені ще рано знати все про інший бік його бізнесу. На його думку, спочатку я мушу закінчити навчання. Про перевезення грошей я довідався випадково.

— І одразу прийняв рішення?

— Не одразу. Тиждень розмірковував. Потім прикидав можливі варіанти. Потім зрозумів, що без помічників не обійтися. Згадав про тебе. Ти ж зможеш підібрати потрібних людей?

Шевель рвучко піднявся з фотеля, вимкнув магнітофон і сказав, виразно вимовляючи кожне слово:

— Я не зможу підібрати потрібних людей. Я взагалі не зможу тобі допомогти в цій справі. Вибач, але я пояснював уже, на чому роблю гроші. Мене влаштовує моє життя, і воно мені ще не набридло. Бабки ніколи не бувають зайвими, але коли мені пропонують обміняти їх на життя, я відмовляюсь, бо мерцям не потрібні гроші. Тобі теж не раджу зв’язуватися з татусевими колегами — зуби поламаєш. Або поламають…

— Якщо діяти точно за планом…

— Та пішов ти зі своїм, блін, планом! Все, бувай, бажаю успіхів! Не хочу про все це більше балакати!

Шевель повернувся, збираючись іти геть.

— Почекай! От уже мода — не дослуховувати до кінця!

Слова розбивалися на друзки об спину Шевеля, яка невпинно віддалялася.

— Я ж головного не сказав! Скільки грошей у них при собі буде!

Шевель мовчки вовтузився із замком, намагаючись відчинити вхідні двері. Олег підійшов до нього ззаду, поклав руку на плече і стиха промовив:

— Гено, вони везтимуть мільйон.

Шевель завмер. Потім повільно повернувся до Олега всім корпусом.

— Повтори. В мене сірчані пробки у вухах.

Дивлячись йому просто в очі, Олег повторив:

— У них в машині буде мільйон.

Шевель відчув, що йому необхідно ще випити…

Автовокзал замовкав лише тоді, коли хриплячий і кумкаючий динамік сповіщав про чергове прибуття автобуса. Він стихав, і люди відразу ж поновлювали гармидер, лайки, сновигання туди-сюди, заважаючи одне одному.

У затінку кіоска «Союздруку», який не працював уже другий тиждень, юрбився народ. Навіть ті, хто поспішав на автобус, на бігу підстрибували і витягували шиї, намагаючись розгледіти, з якого це приводу зібрався натовп.

У той момент, коли Шевель підійшов до кіоска, мужик у смугастій сорочці крутив у руках купюру вартістю в п’ятдесят карбованців і вирішував: віддати її хлопцеві у коричневій шкірянці, одягнутій просто на футболку, чи сховати в кишеню, подалі від гріха.

— Дивись сюди, телепню! — розпинався хлопець. — Ось дві чирви, а оце ось — піка! Все! На, глянь, більше в мене карт немає!

— В рукаві у тебе карта! — заперечував мужик.

— Де в рукаві? Ось, помацай! Нехай ось він помацає! Я можу взагалі куртку зняти, щоб ти заткнувся! Ще раз кажу — піка по центру, чирви — по боках! Бачиш?

— Ну…

Хлопець артистично перевернув усі три карти.

— Ось, дивись — відкидаємо цю крайню! Ці дві перемішаємо! — Його руки миготіли, як лопасті пропелера. — Тепер цю беремо, кладемо сюди, ще раз… Де піка?

Мужика під’юджували з усіх боків. Він сам знав, що піка — ліва скраю, але ось щойно одного нагріли на три сотні…

— Слухай, або грай, або нехай люди грають! — надривався шкіряний.

Шевель проштовхався до нього і рішуче наступив ногою на крайню праворуч карту.

— Тут!

— Чого «тут», ти гроші покажи! — підскочив шкіряний і раптом осікся: — Стоп! Гена Шеф! — Він простягнув Шевелю руку. — Звідки ти взявся?

— Від верблюда. — Шевель потис його правицю. — Справа є, Стасе…

— Що, прямо зараз? — шкіряний не приховував люті й роздратування: з’явився невідомо звідки, зриває йому гру, привертає увагу…

— Так, зараз. Згортайся, я чекаю тебе біля центрального входу.

Він забрав ногу з карти, нахилився і перекинув її «сорочкою» донизу. Це була пікова «дев’ятка».

Мужик рішуче запхав купюру в кишеню і відійшов.

— Я чекаю, — повторив Шевель і теж подався геть.

Повільно розбрелися глядачі. Поряд із Стасом залишилося лише п’ятеро хлопців, його партнерів, котрі вдавали, що абсолютно незнайомі між собою, і провокували ймовірних клієнтів.

— Хто це? — один з них кивнув у бік Шевеля.

— Знайомий один… Німого мужик, понту тільки багато. На сьогодні, мужики, шабаш, зустрічаємося ввечері, де завжди…

Шевель стояв біля центрального входу і палив.

— Ти що, зовсім поїхав? — з ходу почав Стас. — Не знаєш, де мене шукати?

— Вибач, Стасе, але справа дійсно невідкладна… Не набридло тобі людей дурити?

— Ти що, в попи записався? Вирішив наставити мене на шлях істинний?

— Щось схоже на те… Ходімо он у той затишний скверик, а то на осонні розтанеш, як морозиво. Там, у затінку, я все поясню…