Шлюбні ігрища жаб

— Що другого такого випадку ні в кого з нас не буде. Так, я не можу дати гарантію, що вони зроблять все саме так, як ми плануємо. Єдине, що не залежить від нас, — це повернуть вони на Кузьминці чи поїдуть в об’їзд. Але логіка повинна підказати їм саме такий шлях — трата часу їм не потрібна. Краще зрізати кут, ніж пертися в об’їзд, правда? Краще втратити двадцять хвилин, аніж півтори години. І ось, якщо ми, мужики, припустимо, що вони думають так само, як ми зараз, шанс зрубати півмільйона — реальний. — Він перевів подих і завершив свій монолог на більш спокійній ноті: — Думайте, мужики. За вуха я нікого не тягну.

— Якщо машина з грішми попри все поїде прямо, кожен отримає за турботу п’ять сотень і розбіжимося, — додав Стас. — У будь-якому випадку ніхто дарма час не витратить…

І знову тиша. Повна байдужість до всього, що відбувається, була написана тільки на обличчі Гоги. Решта зосереджено думала.

— Влипнемо, — Вася говорив не дуже впевнено. — Ці хлопці — не лопухи якісь, правда ж? — неозброєним оком було помітно, що ці слова з нього вичавлює почуття обов’язку, а не бажання відмовитись від справи. — Кому попало такі гроші не довірять, це точно… Вони професіонали, добре озброєні, і перелякати їх буде важко…

— А їх і не треба брати на переляк! — сказав Шевель. — Вони побачать, що діватися їм нікуди, чисельна перевага на нашому боці, що навіть якщо вони почнуть чинити опір, то довго не протримаються і віддадуть нам бабки — життя не вартує півмільйона. Згоден?

— Я згоден! — вигукнув Басмач. Говорив він майже без акценту. — Ми їх легко обробимо, Шефе! Запросто! Я знаю, як це робиться! А якщо вони й не потраплять до нашої мишоловки, для мене і п’ять сотень — гроші!

— Чудово! Ну що, будемо голосувати?

Гога мовчки підніс руку і кивнув.

Василь стенув плечима і теж підніс руку.

— Чорт з вами! — зітхнув Петруня. — Умовили… Від півлимона тільки дурень відмовиться.

Шевель посміхнувся.

— Все о’кей! Отже, будемо разом!

— Я ж говорив, що хлопці надійні! — сказав Стас.

— А питання можна, Шефе? — спитав Петруня.

— Навіть треба!

— Як бабки ділити будемо?

Аналогічне питання читалося на кожному обличчі.

— Я чекав, що про це піде мова. — Делікатний момент, слід бути обережним. — Двісті п’ятдесят беру я, решту ви ділите між собою. Думаю, це справедливо. Хто найрозумніший, порахуйте, скільки випадає на рило?

— По п’ятдесят кусків! — випалив Петруня.

— Кого не влаштовує? — Шевель обвів компанію уважним поглядом, намагаючись вгадати, хто з них зчинить бучу.

Зі Стасом все в порядку — його частка буде вищою, про це домовлено, але всім знати це не слід. Василь… Цей і п’яти штукам зрадіє… Гога… Йому, здається, все одно: скільки дадуть, стільки й візьме… Басмач… Очиці блищать, вже щось задумав… Петруня… Цьому точно мало, зараз всім про це скаже…

І Петруня справді роззявив було рота, збираючись заперечити, але Стас помітив це, зрозумів, який камінь може скотитися з гори, спричинивши лавину, й голосно сказав:

— Навіщо ділити шкіру невбитого ведмедя, хлопці? Грошей ніколи не буває багато. Якщо зараз почнуться претензії, ми ніколи не дійдемо згоди.

— Правильно! — підтримка з боку Басмача була досить несподіваною для Стаса. — Треба зараз все зробити для того, щоб гроші від нас не втекли. А поділити їх, — його очі знову на мить блиснули, — ми завжди встигнемо.

— Інші думки? — спитав Шевель.

Інших думок не було.

— Добре. Хто вміє водити машину?

Машину водили всі, крім Гоги й Басмача.

— Хто не вміє стріляти?

Відгукнувся лише Петруня.

— Зовсім не вмієш? — здивувався Василь.

— Школу міліції я не закінчував, — ущипливо сказав Петруня. — 3 воздушки в тирі стріляв. Армію проканав — печінка хвора… За півтори штуки, хе-хе, запросто захворіти можна…

— Потім поговорите! — підвищив голос Шевель. — Як з приводу зброї?

— Нормально, — сказав Стас. — У мене й Басмача — «Макарови», у Гоги — наган. З патронами, правда, гірше…

— У мене табельна, — повідомив Вася. — Тільки з собою на діло я її не візьму…

— Так і треба, — погодився Шевель. — Я теж дещо маю для вас: два «Макарови» й автомат.

— Автомат? — вузенькі шпарини очей Басмача знову блиснули. — Мені!

— Тобі, тобі, — кивнув Шевель. — Тепер далі… Аварію на дорозі я беру на себе. Потрібна буде ще одна тачка — поганенька зовні, але з добрим ходом.

— Я знайду! — озвався Петруня. — Тільки для чого?

— Двоє будуть зображувати її ремонт біля повороту на Кузьминці. Ремонт обшарпаної тачки — нормальне явище, це не впадає в око, взагалі такі машини не викликають підозри. Тільки-но кур’єри повернуть, ці двоє перекриють дорогу знаком «Проїзд закрито» — на випадок, якщо комусь прийде в голову скористатися цим шляхом, — і рушать за клієнтами, блокуючи їм шлях назад. Тут все ясно? Тепер — Василь… Ти справді можеш взяти у будь-який день службову машину?

— Нема проблем!

— Даішник мусить бути справжнім… Що ще? — Шевель наморщив чоло. — Васю, як з приводу передавачів?

— Як обіцяв — дві штуки буде.

— А це навіщо? — здивувався Басмач.

— Тільки-но двоє біля повороту помітять потрібну машину, вони дадуть по рації іншим сигнал про готовність.