Шлюбні ігрища жаб

Мати повернулася через десять хвилин.

— Ну, чому ти так з ним? — стиха запитала.

— Я просив, — намагаючись не дивитися на неї, відповів Гога.

— Просив він… Просив… А мені що робити? Він ще не старий… Удівець… Чому ти весь час про щось мене просиш? Я теж можу попросити.

Гога все ж таки подивився на матір. Гарна. Як на її вік — виглядає непогано. Бачив він баб, які почали перетворюватися в створіння, позбавлені ознак форми й статі, вже через рік після одруження і яким уже в тридцять додавали зайвий десяток. Раптом він спіймав себе на тому, що вперше в житті дивиться на матір як на вродливу, зрілу сорокарічну жінку, і йому стало соромно.

Мати присіла поруч, обережно погладила його по руці.

— Не треба, Гошику, добре? Він… любить мене… Ти зрозумієш колись… Одному недобре… Ми переїдемо до нього, в нього гарна квартира… Заробляє він пристойно…

Гроші. Знову гроші. Гога уявив, як вистрибують з орбіт очі в Федора Павловича, коли він, Гога, без вищої освіти вивалить перед ними на стіл купу грошей, — і на його обличчі заграла посмішка.

Мати сприйняла це по-своєму.

— От і добре! Я знала, що ти зрозумієш!

Батько загинув, коли Гозі було три роки. Він ішов через переїзд і потрапив під поїзд.

Він міцно пив. І в той день був п’яний, як чопок…

Побачивши вираз обличчя дружини, Василь зрозумів: щось сталося. Жінка не дочекалася розпитувань чоловіка.

— Нас зносять, — заявила вона.

Василь жив з нею шлюбом вже два роки. Скандалила вона постійно, з будь-якого приводу, а оскільки від природи була фантастично невезучою, приводів для сварок не бракувало. Залежно від значимості приводу істерики були різного ступеня тяжкості. Його дружині могли відтоптати ногу в черзі, її могли оббризкати грязюкою машини на вулиці, а іноді в неї витягали гроші. В останньому випадку на Василя обрушувалося справжнє цунамі.

Але сьогодні вона не струшувала будинок істеричними зойками. Вона була настільки пригнічена, що навіть балакати нормально не могла.

І до Василя одразу ж дійшло, що сталося щось значно неприємніше і жахливіше за зникнення червінця з кишені пальта.

— Кого і куди зносять? — запитав обережно.

— Нас. Плотникових. Савчуків. Усіх. Будинок наш зносять.

— А… Слухай, а куди цеє… Ну, нас… Мешканців, я маю на увазі…

— Звідки я знаю?

Вона дивилася на нього так, неначе від його подальших дій залежить все, абсолютно все.

— Навіщо його зносити? Підремонтувати… Живемо ж…

— Він за царя Гороха будувався. Нема чого вже ремонтувати. Згідно з планом реконструкції району, тут, на місці цього будинку, буде новий. Шістнадцятиповерховий. Років через п’ять.

— Коли нас виселяють?

— Можуть завтра. Можуть через тиждень. Питання все одно вирішене.

Василь прихилився до стіни і витер долонею змоклу потилицю.

— Васю, — несподівано лагідно запитала дружина, — коли тобі обіцяють квартиру?

Блідість з її обличчя поступово зникала під натиском рожевих тонів. Це не віщувало нічого доброго.

— Не знаю, — сказав обережно. — Начальник запевняє, через рік будинок здадуть. Десять квартир нам обіцяють… Раз таке діло, я з ним побалакаю, може, общага…

— Общага… — Її обличчя зробилося червоногарячим. — Общага… Ти що обіцяв, ліміта паршива? Га? — І тут вона зірвалася на крик, рвонулася до нього і схопила за комір форменої сорочки: — Чому тобі, козлу, твоя драна ментура хату не дає?! Я поперлася за тобою, як дура! Губу розкатала, як же, у великому місті жити буду, гаразд, рік-два в паршивій комуналці з лімітною пропискою, зате потім — квартира своя, чоловік-міліціонер з офігенною платнею, діти на всьому готовому! Та я взагалі працювати не буду, буду дома сидіти, дітей, блін, виховувати! На! — вона спритно скрутила дулю і з силою тицьнула йому в носа. — Була конура в смердючій комуналці — і ту ламають! А нас всіх — знову в конуру, знову, знову!

Вона замолотила кулаками по його грудях. Василь насилу спіймав її руки своїми, міцно стиснув їх. Дружина — дівка, якій всього лише двадцять, котра миттєво поклала око на односельця, який служив після армії в ДАІ і жив у місті, де немає запльованого соняхом клубу, п’яного кіномеханіка, який постійно показує фільм з кінця, шиплячого магнітофона, ферми, що потопає в багнюці, змішаній з гноєм, хмільного й квапливого кохання по різних кутках, дивилася зараз на нього з ненавистю. Василь відштовхнув її так, що вона полетіла по кривій в інший кінець кімнати і гепнулася на канапу. Занурившись обличчям у старе покривало, вона заплакала.

Василь сів поруч. Він не вмів заспокоювати жінок.

— Я їду додому, — сказала вона крізь сльози.

— Спробуй тільки, — беззлобно буркнув він.

— І спробую! Досить, тебе вже наслухалася!

— Не пропадемо. У нас будуть гроші, — Василь не збирався зараз цього говорити, подумав — і додав упевнено: — 3 грішми ще ніхто не пропадав!

— Де ти їх візьмеш? Платня тиждень тому була…

Василь посміхнувся.

— Премію отримаю… За відмінну працю…

— Люди надійні? — спитав Олег, тільки-но Шевель сів до нього в машину.

Вони домовилися зустрітись на нейтральній території. З цього приводу Шевель навіть згадав знамените: «Конспірація, конспірація і ще раз конспірація!»