Шлюбні ігрища жаб

Повз них, знявши стовп куряви, проторохтіла вантажівка. Стас затулився рукою від пилюки, провів її задумливим поглядом.

Він не слухав веселих історій Шевеля. Голова його зараз була зайнята зовсім іншим.

— Завтра вранці…

— Це — точно?

— Точняк. У вас усе готово?

— Так. На хлопців уже сверблячка напала — не дочекаються…

— Квартиру знайшов?

— Два дні тому. Живуть пенсіонери, якраз на околиці. Він — ветеран війни, праці й партії одночасно, тому телефон працює справно. Я їм нагрузив, що приїхав у довготривале відрядження, готелі всі забиті… Симпатичні, наївні, самотні люди, повірили.

— А чому б не повірити?

— І то правда… Запиши номер телефону…

Олег черконув номер на долоні.

— Значить так… Тільки-но я засікаю кур’єрів, відразу дзвоню тобі на цей телефон. Попередь своїх добрих старих, що завтра від’їжджаєш, заплати їм щедро, навіть більше, ніж обіцяв, хай про тебе лишаться тільки кращі спогади. Це ніколи не завадить. Попроси, аби не займали, якщо можуть, телефону: ти чекаєш важливого дзвінка в службових справах. Отже, я дам тобі прикмети машини, і ти відразу ж починаєш діяти.

— Далі все піде за планом, братан! Якщо кур’єри вирішать, що зрізати кут зручніше, хлопці їх не випустять.

— Домовленість нашу не забув?

— Зроблю все, що в моїх силах…

— Завтра вранці…

— Нарешті! — стиснута в кулак правиця Басмача ляснула у ліву долоню. — Коли?

— Васю, що з фірмовим «газоном»? — Шевель проігнорував його питання.

— У будь-який час, Шефе!

— Чудово! Завтра ви утрьох повинні бути на місці вже о дев’ятій ранку і чекати сигналу.

— Довго чекати? — Басмач, обділений увагою, спохмурнів.

— Видно буде… Стасе, обшарпану тачку знайшли?

— Вона перевершила всі сподівання, Шефе! Де її Петруня тільки відкопав? Нікому в голову не прийде, що на цьому брухті їздять гангстери.

— Гаразд, гангстери, слухайте вашу задачу. Неподалік від того місця, де треба розходитися, є здоровенний щит: «Бережіть природу!» Олень ще там намальований на тлі сонця, що сходить…

— Ясно, знаю! Далі! — квапив його Стас.

— На дев’яту ви повинні бути там і чекати мене. Скільки чекати — не знаю. Це єдине, чого я не знаю точно… Поїдете на двох машинах. Стасе, я тобі показував, де живе Степанович. Ось ключі, сьогодні забереш у нього з гаража «шістку», він в курсі.

— А навіщо друга машина? — здивувався Петруня.

— Раз я кажу — значить, мені це потрібно, ясно? Тільки-но я з’явлюся — це означає, що наші клієнти вже в дорозі. Ви швидко їдете до перехрестя і чекаєте аварії. Дочекалися — негайно на висхідну і по рації оголошуєте Василеві готовність номер один. Я скажу, як виглядає машина, яку ми чекаємо. Якщо вона проїде мимо — значить, нам не пощастило. Якщо поверне — ви знаєте, що робити. Всім усе ясно?

— Так, Шефе! Питань нема!

Стас висловив загальну думку.

Цієї ночі Шевель довго не міг заснути. Якщо дозволяли обставини, він намагався працювати сам або з мінімальною кількістю компаньйонів. Чим більше людей в ділі, тим імовірніше, що хто-небудь у чому-небудь проколеться. У собі Шевель завжди був певен. Він уже знав, яким чином завтра вранці аварія на трасі перекриє рух. Це буде дуже складний і ризикований трюк, але Шевель не міг придумати інших варіантів, що гарантували б йому можливість зникнути з місця, скажемо так, злочину і залишитися при цьому живим і здоровим. Так, він зробить свою справу швидко і вчасно, а от чи можна покластися на інших? Коли Стас сказав, що питань нема, він не повірив. Питання були як у нього, так і в кожного з п’ятірки. Але всі вони вирішили промовчати, довіритися йому, а от потім… Цього «потім» не уникнути, він казав це Олегові, але того турбує лише власна — левова! — частка. Чи можна покластися на когось із них повністю?..

Не спалося і Стасові. В успіху операції він не сумнівався. Хоча б тому, що ані йому, ані іншим хлопцям ніколи ще не доводилося, образно кажучи, грабувати на великій дорозі. А новачкам щастить, це загальновідомо. Як професійний гравець в азартні ігри, Стас довіряв прикметам. Ось тільки чи звернуть кур’єри із зручної асфальтованої траси на грунтову дорогу заради скорочення шляху? Потраплять у пастку чи ні?

Про це саме думав і Петруня, перевертаючись з боку на бік на дивані. Ще він боявся, що доведеться стріляти. В людину, а не в стовбур липи. Він боявся вбивати.

Басмач не боявся. За свої двадцять два роки він уже вбив більше десяти чоловік. Перший раз це трапилося під час бійки. Він спочатку навіть не зрозумів, у що це м’яке устромився його ніж, який він витягнув лише для того, аби налякати супротивника, і чому бійка раптово припинилася… Потім він узявся за зброю, щоб вигнати із своєї землі клятих турків… Останній раз він вбив близько трьох місяців тому. У бідолахи були гроші, Басмач тоді бідував… Перед тим як заснути, він подумав про те, що лягавому все ж таки вірити не можна. Слід налякати його. Хай знає: в разі чого перша куля йому в голову. Він подивився на Нінку, що сопіла під боком, і вирішив, що їй теж не жити довго. Шкода її, хороша, але у вовків-одинаків свої закони…