Шлюбні ігрища жаб

Для дачника осічка прозвучала як постріл стартового пістолета. Він зайцем рвонув з місця. Дві кулі, послані слідом, не наздогнали його. Басмач, розмахуючи пістолетом, кинувся за ним, але звідки тільки взявся той корінь! Здавалося, природа стала на захист ні в чому не винного дачника.

— Його не наздогнати! — закричав Стас. — Робимо ноги звідси, чуєш? Не до нього!

Біла футболка метляла вже далеко. Басмач вилаявся своєю мовою. Самолюбство його зачепили, але Стас правий — у них зараз важливіші проблеми…

Троє і мільйон

— Вони не говорили, куди збираються?

— Ні. Мовчали всю дорогу. Тільки ось цей, — дачник кивнув на труп Шевеля, — командував: ліворуч поверни, праворуч поверни, газуй…

Майор Харченко не дивився на дачника. Запхавши руки в кишені камуфляжних десантних штанів, він роздивлявся труп, немов намагався прочитати щось на тому, що колись було обличчям, молодим і симпатичним, яке, без сумніву, подобалося дівчаткам.

— Послухайте… Товаришу… Як вас… Послухайте…

Цей переляканий мужик виводив майора Харченка з рівноваги: всю дорогу він канючив, скаржився, що його мало не вбили, тепер труситься, ниє, до ладу не може відповісти на жодне питання.

— Так, — він повернувся до дачника. — Слухаю.

— Давайте відійдемо звідси… Цей покійник… він страшний, мене занудить… Спекотно й кров’ю пахне…

Майор Харченко стенув плечима. Йому особисто все одно — хоч десять трупів. Але, щоб позбавити своїх вух зайвого ниття, він відійшов до сосни.

— Кажете, їх лишилося троє?

— Троє! — закивав дачник. — Один такий…

— Ви вже це казали! У них були речі? Чемодан, сумка…

— Рюкзак! Вони через нього постійно сварилися. Щось не могли поділити, цей хлопець… вбитий… говорив про якусь частку… свою частку… і якогось Олежку, якого залишили жити без частки…

— Гаразд. У вас лопата є?

— У багажнику. Але до машини я не підійду… Вибачте, але я не можу дивитися на кров, на мертвих… Навіть у кіно…

— Стеблино! — гукнув майор Харченко якомусь хлопцеві. — Візьми лопату в багажнику «Москвича» і закопайте з кимось трупєшник! — Потім кинув дачникові: — Зараз ви поїдете додому. І про те, що сталося, краще нікому не розповідайте.

— Але… товаришу…

— Ви поїдете додому, — повторив майор Харченко, і дачник перестав для нього існувати.

Він підійшов до своєї машини, щоб зателефонувати. Телефон у салоні машини — штука зручна, але в місті лише чотири таких машини, і це бентежило майора Харченка. Він не любив бути на виду. Але від зручностей теж не хотілося відмовлятися.

Майор Харченко був суто міською людиною. В місті він знав кожен закуток, почував себе там як риба у воді. Але в лісі, на природі, він губився. Звиклий до швидкісних ритмів міста, він пасував перед природою. Тут, серед кущів і дерев, він нікого не знайде. Він навіть не знає, де шукати і як шукати.

Тому потрібен спеціаліст, людина, яка знає тутешні ліси, як свою квартиру. І десятки два хлопців не завадить, облава так облава…

Набираючи номер, він чомусь згадав, що німці під час війни готували спеціальні підрозділи для ведення війни в лісах. Німці — люди розумні, отже, бойові дії в лісовому масиві — теж наука, це щось більше, мабуть, ніж таланти його бойовиків, які вміють бігати, стріляти, битися, їздити…

Років двадцять тому Улас Зінченко виграв сто карбованців і ящик горілки. Приятелі зав’язали йому очі і години три водили в лісі. Перед тим домовилися, де і через який час вони повинні зустрітися. Улас грав чесно: чекав, поки вони підуть, зняв пов’язку з очей і запросто вийшов до умовленого місця на півгодини раніше зазначеного терміну. Приводом для такого експерименту була розмова у пивниці. Улас Зінченко заявив, що краще за нього тутешні ліси знав тільки його батько, а краще за батька — дід. І що — кинь його в лісі пізно ввечері — він вибереться запросто, немов по проспекту.

Його й порекомендували майору Харченку. І тепер лісник Улас Григорович Зінченко сидів на пеньку, палив «біломорину» і скептично поглядав на міських лопушків.

— На хріна мені твоя карта! — пробурчав він майору Харченку. — Я без неї тут усе знаю! Карту тицяє ще… Папірець… Знаєш куди з ним сходи?

Майора Харченка попереджували, що лісник — людина важка, некомунікабельна, як усі, хто більшу частину свого життя прожив у лісі. Він готовий був потерпіти замашки Зінченка, але часу на це в нього не було.

— Я погано знаю ліс, — холодно сказав він. — Без карти не розберуся.

— Куди тобі! — Зінченко старанно втоптав недопалок у землю. — Давай сюди свій папірець. І дивись уважно. — Він розклав карту на колінах, видобув з кишені недогризок олівця, ткнув у якесь місце на карті. — Ми тут. Бандити твої отак пішли…

— Чому? — майор Харченко незрозуміло втупився у нерівно проведену смужку. — Ліс великий… Могли на всі чотири боки…

— Вчити вас, міських, і вчити, — зітхнув Зінченко. — Переляканий ваш ось куди побіг. А у таких випадках і людина, і звір у протилежні боки чухають! Значить так, у них задача проста — від вас подалі. Йти будуть прямо, сюдою, — олівець ковзнув по паперу. — До залізниці вони будь-як вийдуть. Якщо перетнуть рейки і підуть далі — ваша взяла.

— Не зрозумів…