Шовковий шнурок

– Жити заново, – відповів Палій. – Довго ми думали на Запорожжі – що робити? Правобережжя сплюндроване, розорене, столочене татарськими кіньми. За Бахчисарайським договором – нічийна земля… Але ж вона наша! І поки ми на ній живемо, ніхто не може її назвати своєю – ні султан, ні хан, ні господар волоський, ні король польський… Тож і кинули ми клич: хто не має де прихилити голову, ідіть на Фастівщину, на Корсунщину, на Богуславщину – поселяйтеся, обробляйте землю, але шаблі з рук не випускайте! І ось початок – звідусюди потяглися нетяги, скривджені долею. Не принесли вони сюди нічого: ні грошей, ні одягу, ні збіжжя, ні якихось інших статків. Зате принесли в серцях лють до ворогів, що пустили їх по світу, і любов до землі. Бідні ми зараз. Ой, які бідні! Ще тільки осінь кінчається, а в нас уже майже нічого їсти… Он бачиш – казани. Ото двічі на день варимо пшоняний куліш. Не куліш – назва одна! Але й тому люди раді…

– Як же ви зиму думаєте перебути?

– Якось перебудемо… Тугіше затягнемо очкурі, звіра полюватимемо, рибу ловитимемо в Унаві та Ірпені. Але вся наша надія на допомогу.

– Чию?

– Москва допоможе грішми та зброєю, Київ – збіжжям та харчами. Світ не без добрих людей.

– Яв цьому теж мав нагоду не раз переконатися. Ось і зараз відмахав шлях зі Стамбула до Фастова не без допомоги добрих людей. А там – і до Варшави доберуся.

– Ти простуєш до Варшави? З чим?

Арсен оглянувся: Іваник уже присусідився до кашоварів і, вициганивши у них миску кулешу, сьорбав рідке гаряче вариво. Поблизу нікого – кожний займався своїм ділом. Та все ж Арсен стишив голос.

– Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службі у самого Кара-Мустафи… Разом з Ненком… І привіз дуже важливу звістку.

– Яку?

– Турки розпочали війну проти Австрії. Султан Магомет зібрав величезне військо і повів його під Відень… Я поспішаю до Варшави, щоб попередити короля Яна.

Палій нахмурив чоло.

– Чому ти гадаєш, що треба попередити Собеського?

– Турки хочуть розбити спочатку Австрію, а потім – Польщу… Ненко чув це з уст самого Кара-Мустафи.

– Ось які. Отже, коли впаде Австрія, а згодом Польща, Магомет знову кине своє військо проти нас. І тоді вже ніщо не стримає його!

– Ми з Ненком теж так думали і вирішили, що потрібно обов'язково попередити поляків…

– Безперечно. Турків можна зупинити тільки спільними зусиллями. Я схвалюю твій намір їхати до Варшави. Зі свого боку, я пошлю листи в Москву та Батурин, щоб там знали, що замишляє султан.

– Спасибі, батьку, за підтримку. Я знав, що ви будете такої ж думки, як і ми з Ненком.

– Ще б пак! Як і покійний Сірко, я вважаю, що серед багатьох ворогів у нас є зараз один найлютіший, найнебезпечніший – турецький султан… І питання стоїть так: хто кого? Або ми спільно з іншими народами, яким він загрожує, як і нам, обрубаємо його загребущі руки, або ж нас упень висічуть. 1 на розплід не залишать…

– У страшний час ми живемо, – замислено промовив Арсен, перебираючи в пам'яті великі й дрібні події, свідком яких довелося йому бути. – Чи й вистоїмо?

– Вистоїмо! Мусимо вистояти. Бо інакше – кінець усьому… Вони підійшли до ганку великого будинку, пам'ятного Арсенові ще з позаторішньої зими. В ньому жила, як він пам'ятав, старенька бабуся з хлопчиком і дівчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою нові двері, біліли вимазані білою глиною стіни, замість побитих шибок у вікнах вставлені добре припасовані дошки. Всюди навколо хати прибрано. Відчувалося, що тут господарюють дбайливі жіночі руки.

– Прошу до моєї хати, – сказав Палій, – тимчасової. Тут згодом буде полкова канцелярія, а поки полку нема і власної хати у мене теж катма, то я тут і зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосія з дітьми. Ссмашкова вдова. А я постояльцем у неї… – Підіймаючись на ганок, Палій усміхнувся у свої русяві вуса.

– Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосія – гарна жінка. Та й покійний Семашко, пам'ятається, заповідав її вам. Тож нічого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею…

Палій враз пбсерйознішав. Підійшов до Арсена майже впритул і тихо сказав:

– Я й сам так думаю, хлопче… Феодосія – гарна жінка. Розумна і красива. І серце моє лежить до неї. Але ж цього мало!

– Що ж іще треба?

Палій жартома штурхонув Арсена в плече.

– Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?

Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить-таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.