Шовковий шнурок

У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки, їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.

– Киш, горобенята! – з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.

Знявся ще більший лемент.

Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей. А діти, як відомо, дуже чутливі на ласку й ніколи не подружать з людиною черствою або байдужою.

Феодосія глянула на стару:

– Бабо Ганно, заберіть дітей!

Стара підвелася з-за столу, – тепер на ній було не дрантя, а досить пристойне вбрання, – і, кинувши своє шиття в кошик, підхопила його сухою чорною рукою і гукнула на дітей:

– Ходімо гарбуза їсти!

– Ходімо! Ходімо! – зраділа малеча і гомінливою зграйкою вискочила слідом за нею до сусідньої кімнати.

Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:

– Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?

Феодосія вийшла з-за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.

Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п'ять років і те, що мала трьох дітей, по-дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з-під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.

У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.

– Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада… А де ж Златка? Що з нею? – Потиск її руки був несподівано міцний. – Чи не знайшов?

– Знайшов… Але не встиг визволити, паніматко, – сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. – Бо вона в гаремі самого Кара-Мустафи. Але я визволю ЇЇІ Повернуся – і визволю!

– Будемо сподіватися… Прошу до столу.

Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей – і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.

Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:

– Хіба можна відмовлятися од хліба-солі, коли вони підносяться від щирого серця? – І повернулася до Палія. – Правда ж, полковнику?

Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по-особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.

– Звичайно, голубонько… Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих дру-іів! – відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. – А що там у тебе є, господине, в печі?

Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.

– Чим багаті, тим і раді, – зніяковіло розвела руками. – Сподіваємося на краще… А зараз у нас з харчами сутужно.

– Зате в тебе золоті руки, – сказав Палій, наливаючи чарки. – Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.

Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно-карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?

Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.

– Ну, дорогі мої, вип'ємо за все добре: за твій. Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров'я!

– За щастя й здоров'я господині цього дому! – з почуттям сказав Арсен.

– Спасибі, – відповіла жінка і перша пригубила чарку.

З гори, на якій височила фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно-зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька, звивиста Унава.

– Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, – показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. – Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: «Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку – і річка, і луг, і висока гора… Нам легше буде звикати до нового місця». І я погодився – нехай… Аби людям добре було!

– Старі господарі не повернуться?

– Хай повертаються. Ми тільки раді будемо. Землі усім вистачить.

Внизу, на рівному широкому майдані, десяток чи два теслярів трудилися біля якоїсь незвичайної будови. Помітивши здивовано-запитальний погляд Арсена, Палій сказав: