Шовковий шнурок

Вони зайшли в чималу незатишну кімнату. Одного погляду Арсенові було досить, щоб зрозуміти, що пан Мартин веде парубоцьке життя. В кімнаті неймовірний розгардіяш. Одяг висить на гвіздках, лежить, розкиданий, на стільцях, на підлозі. Ліжко не застилалося, мабуть, тижнів два. На столі – брудна тарілка з курячими кістками, окраєць черствого хліба, надгризена цибулина…

Невелика лойова свічка давала мало світла, зате вгору здіймалося чимало кіптяви.

Спихальський прийняв тарілку, рукавом змахнув зі столу крихти, швиргонув на ліжко якесь лахміття, підсунув ногою стілець гостеві.

– Сідай! – А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи товариша. – Розповідайї Бо у мене зовсім мало часу.

– Ти поспішаєш?

– З третіми півнями маю вирушати до Варшави.

– Так це ж чудової Я простую до Варшави теж… Отже, в нас буде час поговорити.

– Справді чудово! – зрадів Спихальський, але зразу ж посерйознішав. – Арсене, а чого ти туди їдеш?

– Через стіну не чути? – повів очима Арсен. – Чи сусідів у тебе немає?

– Колись один був, та загув… Наш спільний знайомий – полковник Яненченко.

– Де ж він?

– Тоді ще… – Спихальський зробив багатозначну паузу. – Розстріляли… За вироком військового суду…

Арсен помовчав, бо згадка про Яненченка враз нагадала йому Дубову Балку, пожарище, викрадення Златки і Стехи… А потім, зітхнувши, розповів Спихальському про свої пригоди й поневіряння.

– Однак ти так і не сказав, яка біда жене тебе до Варшави. Чи, може, таємниця? – спитав поляк. – Якщо так, то можеш не казати…

– Не ображайся, пане Мартине. У мене від тебе таємниць немає і не може бути, бо з'їли ми з тобою не один пуд солі, друже… А їду я до самого короля, щоб ти знав. – І Арсен розповів про причину своїх мандрів. – Ось чому не хочу, щоб тут знали моє справжнє ім'я. І то не тільки тому, що дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля, а й тому, що у Львові та Варшаві можуть бути султанські вивідачі. А моє діло цілком таємне, як ти сам розумієш…

– Розумію, – ствердно кивнув головою Спихальський. – Ти намислив правильно, і я допоможу тобі!

– Я вірив у це, тому й поїхав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львів.

– Це твоє щастя, що прибув вчасно. Бо якби спізнився на один день – ми б не зустрілися, холера ясна!

– Яка ж причина жене тебе до столиці?

– Не мене одного. Станіслав Яблоновський – а тепер він став великим коронним гетьманом – їде на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранці рушаємо… І ти з нами!

– А твій господар? Він не матиме нічого проти?

– Мій господар, побий його грім! – вигукнув Спихальський. – Ти правильно підмітив – мій господар! Щоб ти знав, твій ліпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побігеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живіт!

– То покинь його!

– Авжеж! Легко сказати – покинь! А їсти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, – хоч, правду сказати, і мав мізерію, – і пустили по світу жебраком, голого мов бубон… Тож і мушу тепер за кусень хліба й оце житло служити у Яблоновського, ніби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди їду… Все сподіваюся, що назбираю трохи грошей – плюну на все і подамся в свій Круглик, а там поставлю хатину, одружуся і житиму спокійно…

– З чого житимеш?

– Бачиш, у мене там залишилося кільканадцять моргів землі, – татари не зуміли захопити з собою. Оратиму, сіятиму…

– Це добре діло. То чого ж баришся? Статків тут, бачу, в тебе небагато. На коня – і гайда!

– Е-е, брате, найнявся – продався. Заліз у борги – треба відробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймі Яблоновського можуть обрати королем замість Яна Собесь-кого. .Може, тоді і я піду вгору? – Він гірко усміхнувся.

– О, це щось нове! – здивувався Арсен. – З чого б то? Спихальський оглянувся, ніби його міг тут хто-небудь підслухати, і по-змовницьки прошепотів:

– Тільки тобі одному відкрию таємницю… Але нікому – нічичирк! Бо пан Станіслав скорий на розправу, шляк би його трафиві Його лайдаки застукають у темному місці, пирнуть ножакою під бік – і поминай раба божого Мартина…

– Ну, ти ж мене знаєш, пане Мартине!

– То слухай… Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильці! Навіть сон втратив. А засну – і уві сні не маю спокою, холера ясна!

– Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський ще раз оглянувся і нахилився до самого Арсенового вуха.

– Ти що-небудь про французьку й австрійську партію серед нашого шляхетства чув?

– Трохи чув.

– Ну, так от, пан Яблоновський – коханець королеви, тієї шльондри, яку, одначе, безтямно кохає король, – завжди був прихильником австрійської партії і короля… Може, тому, щоб приспати пильність його ясновельможності, який у себе під носом не бачить, що королева заводить шури-мури з іншим… А це раптом став я свідком і співучасником зради пана Станіслава…

– Як саме?