Шовковий шнурок

– Прошу, панове! – показав рукою в бік широкого коридора. Таленті йшов попереду, начальник варти – позаду. Нарешті у великій світлій залі з колонами королівський секретар зупинився.

– Зачекайте на мене тут, – сказав упівголоса і зник за різьбленими дверима з білим орлом. Через кілька хвилин з'явився й урочисто проголосив:- Король чекає на вас, панове!

Арсен і пан Мартин вступили до королівського кабінету.

Це була така велика й розкішна кімната, що вони спочатку короля й не помітили. Сторопілі, дивилися на величезний різьблений, з позолотою стіл, на такі ж розкішні, з різьбою і позолотою шафи та крісла, на портрети у важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску підлогу і не помічали, що король стоїть праворуч, під стіною, між двома лицарськими панцерами. А коли помітили, обидва мовчки низько вклонилися.

Ян Собеський вийшов на середину кабінету. Це був високий, огрядний чоловік з одутлим лицем, темними очима і такими ж темними, але вже густо покрапленими сивизною вусами і чубом. Кивком голови він відповів на привітання і спитав:

– То це правда, панове, що ви прибули із Стамбула?

– Так, ясновельможний пане круль, то є свята правда, – відповів Спихальський, оскільки король дивився на нього. – Але тільки наполовину…

– Як це?

– Мені теж доводилося бувати в Стамбулі, най би був щез, і навіть добре його пам'ятаю, бо не раз куштував там нагаїв, коли був рабом на галері, але то було давно… А зараз із Стамбула прибув мій ліпший друг, ваша вельможність, е-е-е… Шляхтич Анджей Комарницький…

Арсен мовчки вклонився, а потім, боячись, що пан Мартин бовкне щось таке, чого не варто говорити при секретареві, сказав:

– Трохи більше місяця минулого з того часу, ваша вельможність, як я виїхав зі Стамбула. Я привіз дуже важливі вісті, які хотів би розповісти вам одному.

Собеський пильно глянув на свого молодого співрозмовника, а потім кивнув секретареві:

– Пане Таленті, вийди!

Секретар вийшов. Король перевів погляд з Арсена на Спихаль-ського.

– Пан Комарницький сказав, що хотів би розповісти мені одному… А пан…

– Пан Мартин Спихальський – мій друг, і від нього у мене таємниць немає, – сказав Арсен і додав:- До того ж він служить у пана Яблоновського і розповість вам багато дуже цікавого про стосунки зацного пана з сенатором Морштином і його друзями…

– О-о! – мимоволі вихопилося з уст короля. Він враз прояснів, по-дружньому всміхнувся і показав на оббиті голубим оксамитом крісла. – Прошу, панове, сідайте! Розповідайте, будьте ласкаві!

Спочатку мову повів Арсен. Йому довелося стисло розказати і про себе, і про Юрія Хмельницького, і про болгарських друзів. Більш докладно змалював зустріч з Кара-Мустафою і його оточенням. І вже зовсім детально, як умів і скільки знав, розповів про підготовку Порти до війни з Австрією і про цілі, які ставив султан перед військом.

Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, і його великі чорні очі ні на мить не відривалися від Арсенового обличчя. Нарешті, коли Арсен закінчив, він сказав:

– Все це, пане Комарницький, дуже цікаво і дуже важливо… Якщо, звичайно, все це правда, тобто якщо відповідає станові речей.

– Було б великою помилкою з вашого боку, ваша ясновельможність, не вірити моїм словам, – з почуттям гідності відповів Арсен. – Але я передбачав це і недаремно взяв з собою пана Спихальського. Він зараз розповість вам про те, в що ви не можете не повірити, бо воно стосується вашої королівської особи, а відтак, оскільки пан Мартин довірив ці таємниці мені, ви повинні повірити і всім моїм щойно сказаним словам.

– Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевіряти, перш ніж приймати рішення. – Король лагідно поплескав Арсена по коліну й повернувся до Спихальського. – Що ж мені має розповісти цікавого пан шляхтич?

– Мій найясніший пане круль! – урочисто почав пан Мартин. – Я сам, не відаючи того, став мимовільним учасником змови проти вашої вельможності і, як підказав мені мій друг Комарницький, також змови проти Речі Посполито!…

– Я слухаю, пане… Розповідай – і цим полегшиш свою душу, – довірливо промовив король.

Пан Мартин відкашлявся.

– Великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський, у якого я маю честь служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Він кілька разів за останній рік посилав мене до Варшави з таємними листами до пана сенатора, а той засилав своїх гінців до пана гетьмана. Жодного разу я не поцікавився, – бо я, мостивий пане, чесна людина, – змістом тих писань, однак мене було попереджено, що листи дуже важливі й таємні і що вони можуть коштувати панові гетьману місця, а мені – голови. Я не здогадувався, холера б мене побрала, про зміст тих листів аж до того часу, коли почув од людей сенатора, що французька партія готує пана Яблоновського на короля Речі Посполито!… О, я нещасний! Яких душевних мук зазнав я відтоді, носячи в своєму серці таку страшну таємницю!

Вражений король тихо промовив:

– Ти спокутував свій гріх щиросердим зізнанням, сину мій. – Він поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. – Що ще тривожить твоє серце?