– Я дізнався – теж випадково, – що великий підскарбій Морштин, якого ваша величність осипала своїми щедротами й прихильністю, доносить французькому посланникові де Бетюну про все, що діється в Речі Посполитій, а також пише листи секретарю міністерства Кольєру в Парижі… А це вже пряма зрада, пся крев! – вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся і почервонів. – Прошу вибачити мене, ваша ясновельможність…
Собеський зблід від хвилювання й гніву.
– О пан Єзус! Що я чую! – вигукнув. – Я багато що знав, але щоб пан Станіслав зазіхнув на корону – повірити цьому не можу!
– І я не повірив би, коли б не чув на власні вуха, хай мене грім поб'є! – підтакнув королеві Спихальський.
– А пан Морштин! – не міг заспокоїтися Собеський. – Скільки я зробив йому добра! Якими почестями і милостями осипав! Возвів у чин сенатора і великого підскарбія Речі Посполитої! А він… Зрадник, бидло, а не шляхтич! – Король почав лаятись, як простий жовнір. – Якщо все це правда, він заслуговує найлютішої кари!
– Яких доказів потребує ваша ясновельможність? – спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тільки вибухом гніву, а потім згасне.
Король нахилився до своїх співрозмовників і рішуче сказав:
– Мені потрібен речовий доказ, що недвозначно свідчив би про вину Морштина і Яблоновськогої Мені потрібен хоча б один листі І то – негайно! Бо днями відкривається вальний сейм, і на ньому вирішиться – яким шляхом піде Річ Посполита: чи підтримає Австрію у війні з турками, чи спокійно дивитиметься, як султан проковтне її, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозуміли, панове? – І підвівся.
– Зрозуміли, ваша ясновельможність! – підвелися також Арсен і Спихальський.
– Тоді я чекаю на вас найближчим часом… Перед вальним сеймом. Ніяк не пізніше! Запам'ятайте!
– Не забудемо! Постараємося, ваша ясновельможність!
– І ще одно: моєму секретареві, панові Таленті, можете цілком довірятися… Бажаю вам успіху!
Три наступні дні, що минули після зустрічі з королем. Арсен майже не спав. По черзі з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого підскарбія і не спускали очей з дверей його кабінету, намагаючись серед безлічі людей – слуг, охоронців, відвідувачів, гостей і родичів – виявити того, хто був зв'язковим між ним і французьким посланником. Однак це нічого не дало. Підозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина, але ж прослідкувати за всіма не було ніякої змоги.
– Так ми ніц не зробимо, холера ясна! – лаявся нетерплячий Спихальський. – Скоро – сейм, а ми тупцюємо на одному місці… Що подумає король?
Ще більше олії у вогонь підлив королівський секретар. Пізно ввечері, вдягнутий простолюдином, він перестрів Арсена і пана Мартина біля костьолу, де вони товклися серед челяді Морштина, пильно назираючи за кожним незнайомцем, який міг одержати листа від довіреної особи великого підскарбія, і, схопивши їх за руки, шепнув:
– Панове, король все ще сподівається на вашу спритність… Матимете щось важливе – негайно йдіть до сеймового палацу. Постукаєте тричі в бічні двері лівого крила. Я чекатиму на вас…
Королівський секретар зник так же раптово й непомітно, як і з'явився.
Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити серед багатьох десятків людей, що оточують щодня Морштина, ту єдину людину, якій сенатор довіряє свої найбільші таємниці?
– Чому мовчиш. Арсене? – зашепотів схвильовано Спихальський. – Хай йому грець, якщо ми з'явимося до короля з порожніми руками, він матиме повне право назвати нас брехунами!
– Мені здається, пане Мартин, що ми почали танцювати не з того боку, – задумливо промовив Арсен.
– Як це розуміти? Говори ясніше!
– Бачиш, я подумав, чи не краще б нам стежити за будинком де Бетюна? Якщо ми там помітимо кого-небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що нападемо на вірний слід.
Спихальський закліпав очима.
– Гм, а знаєш, може, ти й маєш рацію! І як це ми не додумалися до цього раніше?
– Ще не пізно. Ходімо!
Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вісли, був їм відомий, і через півгодини, спітнілі й захекані, вони опинилися перед ворітьми, що вели в глибину парку.
Ніч була безмісячна, але не темна. Порошив дрібний сніжок, замітаючи сліди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки.
Друзі обійшли все обійстя посольства й переконалися, що, крім головного під'їзду, з боку Вісли є невелика хвірточка, якою користувалися не тільки влітку, а й зимою: недалеко від берега темніла свіжопрорубана ополонка, з якої, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами алея за високим дощаним парканом була розчищена од снігу.
– Доведеться стежити за обома входами, – сказав Арсен. – Ти, Мартине, залишайся тут, а я піду на той бік… Тільки дивись не засни!
– Заснеш тут у бісового батька! Адже доведеться лежати в снігу, а не в перині.
– Більше ніде, – погодився Арсен, оглядаючись довкола. – Берег голий, хоч би кущик який… Тож заривайся якомога глибше і справді не засни, бо замерзнеш.
Арсен підштовхнув друга. Спихальський відійшов кроків на п'ять від стежки і плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив його снігом – тепер жодна собака не запримітить.