Шовковий шнурок

– Ге-ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! – звернувся Спихальський до знепритомнілого ворога, витягуючи у нього з кишені тугий сувій паперу. – Сам винен, собачий сину!

З цими не дуже чемними словами він схопив Юзека за ноги і поволік до річки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у того в кулаці, і, подумавши, що брати його не слід, щоб не став свідком цього вимушеного вбивства, підняв тіло над ополонкою і .тихо пустив під лід.

Тим часом дрібний сніжок сіявся з похмурого неба і замітав сліди трагедії, що розігралася на березі Вісли. «До світанку й знаку не буде», – подумав пан Мартин і, сунувши глибоко за пазуху дорогоцінний сувій, поволі пішов на розшуки Арсена.

А тим часом на протилежному боці посольської садиби відбувалися події безкровні, але не менш драматичні.

Місце для спостереження Арсен вибрав незвичайне – на широкому, занесеному снігом дашкові надбрамної вежі. Тут було дуже холодно, бо наскрізь продимав вітер, зате безпечно, а головне – звідси весь двір посольства відкривався як на долоні.

Відразу ж Арсен помітив там якесь пожвавлення. Хтось із ліхтарем ходив біля конюшні та возівні. У будинку блимали вогники – то в одному вікні, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людські голоси і кінське іржання…

Арсен весь перетворився на увагу, хоча й відчував, що ось-ось задубіє на цій високій, відкритій усім вітрам вежі.

Далеко за північ, коли з-за Вісли прокричали другі півні, від ганку посольського будинку від'їхали сани з халабудою. «Невже сам посланник вирушає кудись так рано?» – подумав Арсен.

Попереду саней підтюпцем біг ключник: біля пояса у нього подзенькували ключі. Чути було, як він важко дихає.

Арсен щільніше припав до засніженого дерев'яного дашка.

Ключник відімкнув браму, широко відчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, і Арсенові було видно його широку лисину. «Мабуть, посланника проводжає», – міркував козак, але тут же змінив думку, бо до його вух долетіли слова, якими перекинулися ключник з кучером, і які трохи прояснили картину і примусили Арсенове серце забитися частіше.

– Янеку, синку, назад скоро? – запитав ключник, коли кучер зрівнявся з ним.

Кучер злегка притримав коней.

– Не турбуйся, батьку, – відповів. – Передай матері, що до обіду повернуся. Хай припасе чарку горілки, щоб погрітися з морозу. Відтарабаню цього пана, – він показав батогом на будку, – до «Білого лебедя», а там він поїде в Париж на перекладних. А я – додому. Бувай, батьку!

Янек хльоснув батогом – коні дружно рвонули з воріт і помчали в сніжно-каламутну темряву ночі.

Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, поволі побрів на подвір'я.

Арсен виждав, поки він зник у темряві, і стрибнув на землю.

– Холера яснаї Хто тутай? – почувся переляканий голос пана Мартина. – Це ти. Арсене? Звалився, як сніг на голову! Так можна чоловікові й карк зламати! – Спихальський вибрався із замету, куди пірнув, почувши, що відчиняються ворота, і обняв товариша за плечі. – Удача, пане-брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вісли раків годувати…

– Це справді удача, – зрадів Арсен, здригаючись від холоду. – Але послухай, що я скажу. Щойно виїхав французький гонець, простує до Парижа. Гадаю, не з порожніми руками…

– Чому ж не схопив?

– Їх було троє. Крім гінця – кучер і ключник…

– Ет, яка невдача! А куди він поїхав?

– У тім-то й річ, що я не зрозумів… Кучер сказав – до «білого лебедя».

– До «Білого лебедя»? Чоловіче, але ж то корчма на познанській дорозі. І перша станція, де можна перемінити коней! – вигукнув Спихальський.- Ми їх наздоженемо!

– Далеко це?

– Верхи – дні або три години…

– Тоді не гаймо часу! Треба взяти коней і наздогнати будь-що!

Біжімо!

Вони щодуху мчали безлюдними засніженими вулицями до двору пана Мартина. Там вивели коней і погнали на познанську дорогу.

До «Білого лебедя» прибули вранці.

– Спізнилися! – скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалині білу куряву. Там швидко мчали і зникли за горою криті сани.

На подвір'ї корчми Арсен упізнав Янека, який копирсався біля своїх саней, але не подав і знаку, що знає його.

– Хлопче, де знайти корчмаря? – спитав, проходячи мимо.

– Де ж йому бути? В корчмі!

Господар корчми і заїзду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкій не зовсім чистій дошці хліб. В корчмі, незважаючи на ранній час, уже сиділо кілька подорожніх.

Арсен привітався і, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо:

– Іменем короля, пане, дай конейі Найкращих і негайно! А своїх ми залишимо тут – нагодуєш і напоїш. Зрозумів? Корчмар витріщився на нього.

– Матка боска! Приїздить один – іменем короля, приїздить другий – теж іменем короля… І всі вимагають найкращих коней, і негайно! А де бідному корчмареві їх узяти? Чим їх нагодувати?

Арсен кинув золоту монету.

– Я поспішаюі Швидко! Корчмар затис гроші в кулаці.

– В одну мить, вацпане! – Прудко викотився з-за шинквасу і шанобливо вклонився. – Ходімте!

Виходячи з корчми. Арсен тицьнув у жменю корчмареві ще одну монету, взяв його під руку.