Шовковий шнурок

– Мене цікавить той пан, що приїхав нещодавно ось із цим кучером. – І показав кивком голови на Янека. – Він поляк? Корчмар здивовано глянув на незвичайного відвідувача.

– Ні, пане, він не поляк. Бо по-польськи говорить погано.

– Якої масті коней ти дав йому?

– Сірі в яблуках, пане.

– Сани відкриті чи з будкою?

– З будкою… За це мені було заплачено додатково.

– А як звати кучера, що повіз його?

– Антось, пане.

– Ум-гу, гаразд. Це все, що я хотів знати, – сказав Арсен, підходячи до конюшні, й суворо додав:- А ти, пане корчмарю, їж борщ з грибами та держи язик за зубами! Зрозумів!

– Як не розуміти! Це не первина для мене, – відповів корчмар, виводячи зі стайні двох коней.

Пересідлати їх було ділом кількох хвилин – і вже вершники в сідлах! Пригнулися, свиснули – і як вихор помчали по сліду, залишеному саньми француза.

Наздої на.'іи нони ного опівдні, і то тільки тому, що кучер, збочивши і дирогн, паскочіїи на приметений сином пеньок і зламав копила.

– Добрий вечір, пане Антось! – привітався Арсен до кучера. Той, давши коням у речтусі оброку, вправно орудував сокирою. – Обламався?

– Обламався, – невпевнено відповів кучер. – А звідки пан дізнався, як мене звати?

Арсен переконався, що цс справді Антось: ще раніше, як тільки вони під'їздили, підказали про це сірі в яблуках коні.

– Я все знаю, – усміхнувся козак і кивнув на халабуду. – А пан там?

– Там. Як сів, так і носа не показує… Зразу видно, що німець!

– Німець? Ну, ми з ним поговоримо, а ти мовчи та диш! Залишивши здивованого Антося розмірковувати над цими словами. Арсен зі Спихальським кинулись до саней, відкинули повстяну запону.

Гонець мирно спав, накрившись важким баранячим кожухом. Арсен звів курок пістоля, а Спихальськии без церемонії схопив і відкинув геть кожуха, а гінця штовхнув під бік.

– Гей, пане, годі спати! Приїхали!

Той блимнув сонними очима – і отетерів з переляку.

– Папери, пане! – наказав Арсен, витягаючи в гінця з-за пояса два пістолі.

Француз щось забелькотів і, зажмуривши очі, закрив обличчя руками. Він, мабуть, подумав, що його зараз уб'ють.

– Та не бійся! – сказав примирливо Арсен, якому неприємно було бачити смертельний переляк в очах гінця. – Нам потрібні лише твої папери. Розумієш – папери! Листи посланника де Бе-тюна. Де вони?

Француз нарешті зрозумів, чого від нього хочуть.

– Ах, перепрошую, – перейшов він на польську мову. – Папери?.. Вони ось тут. – І показав на невелику шкіряну валізу, що стояла в кутку халабуди.

Арсен подлубався в ній. Там справді були якісь записки. Одні – на латинській мові, інші – на французькій. Однак на листи це було не схоже.

– А тут що? – Спихальськии запустив руку французові за пазуху й витяг гаманець.

– О свята Марія! – вигукнув француз. – Там гроші! Хай пан загляне, їй-богу, не брешу!

Спихальськии заглянув у гаманець – там справді блищало щире золото. Він перекинув гаманець з правої руки в ліву, затиснув у п'ятірні і зашарив по кишенях француза і за пазухою ще з більшим завзяттям.

Француз почав опиратися. Тоді пан Мартин злегка притиснув його за горло, люто наїжачив вуса.

– Що, пане, лоскоту боїшся? Не бійся – не дівка ж1 Десь глибоко під шубою його пальці раптом намацали тугий сувій паперу.

– А це що? – Він тицьнув його французові під ніс. – Теж гроші?

Тому мов заціпило. Він заперечно хитав головою і безтямно кліпав очима.

Спихальський простягнув згорток Арсенові.

– Ану, глянь, брате, чи це не те, що ми шукаємо? І тут посланець раптом упав на коліна:

– Те, те, панове… Це листи посланника і пана Морштина… Але ж я ні в чому не винен! Не вбивайте мене! Благаю вас… Як бачите, я сам зізнався…

– Аякже – сам!.. – глузливо промовив пан Мартин. Тим часом Арсен розгорнув сувій. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що це листи де Бетюна королеві Людовіку і сенатора Морштина – секретареві міністерства Кольєру. Останній був написаний по-латині.

– Все, пане Мартине, можемо рушати назад. Те, що шукали. знайшли!

Спихальський глянув на переляканого француза.

– Аз цим що будемо робити? Може, стукнути по дурній голові, щоб віддав богові душу?

– Не треба, панове! Не вбивайте! – заблагав француз. Арсен трохи подумав, сказав:

– Відпусти його, пане Мартине! Хай їде собі. Не будемо брати гріха на душу.

Спихальський відпустив. Француз підвівся на ноги, гаряче подякував. Потім, прибравши поважного вигляду, раптом сказав:

– А гроші?

– Які гроші?

– Мо!… Ті, що в пана в руці! Як же я без них доберуся до Парижа?

Спихальський з превеликим жалем глянув на досить-таки тугенький гаманець. Видно, йому дуже не хотілося розлучатися з ним. Лице його стало буряковіти.

– Ах ти, собачий сину! То замість подяки ти ще й грошей вимагаєш? Мало того, що живий зостався, лайдаку!

– Віддай, пане Мартине! Ми не грабіжники, – скривився Арсен, а французові сказав суворо:- Даруємо панові життя і даємо можливість виїхати з нашої країни. Тож хай пан не бариться і ні в якому разі не повертається до Варшави, щоб повідомити де Бетюна про те, що сталося… Бо якщо пан так зробить, нехай нарікає на самого себе! Хай щастить панові!

– Мерсі, – пробелькотів зраділо француз, ховаючи в кишеню гаманець.