Шовковий шнурок

– Я вірю в це, інакше не допомагав би вам, генерале, – з достоїнством сказав Кульчицький. – Чим я ще можу бути корисний?

Штаренберг замислено потер чоло.

– у нас немає зв'язку з лівим берегом, з Карлом Лотарінгсь-ким. Ми не знаємо, що там думають… Не знаємо, на що нам сподіватися…

– Я налагоджу такий зв'язок! – упевнено відповів Кульчицький.

– Як ти це зробиш?

– З міста вийду так, як і входив. Через турецький табір проберуся без ніякої затримки: там я своя людина…

– А через Дунай?

– Я плаваю, мов риба!

– Справді? Тебе сам бог нам послав! – зрадів Штаренберг. – Тоді слухай… Карлові Лотарінгському скажеш, що у нас достатньо пороху, ядер, бомб, провізії. Але мало людей. Уже багато вбито. Ще більше поранених. Почала лютувати різачка – від неї гине більше, ніж від ворожих куль…

– У турецькому таборі теж, – вставив Кульчицький. – Якщо піде так і далі, то через місяць захворіє половина війська.

– Однак у Кара-Мустафи і після цього залишиться щонайменше сто тисячі А у нас? Два місяці облоги – і ми всі тут перемремо. Так і скажи Карлові. Хай поспішає з допомогою…

– Передам.

– А ще дізнайся, чи прийшов король польський. Чи прибули з військом німецькі князі? Це теж нам важливо знати.

– Гаразд, Дізнаюся. – Кульчицький надів шапку. – Ждіть на мене найближчим часом… А головне – відбийте завтрашній штурмі Бажаю успіху, генерале!

Кульчицький виструнчився.

Штаренберг обняв його, поцілував у щоку.

– Дякую тобі, голубе…

Генеральний штурм, як і попередив Кульчицький, розпочався рано-вранці.

Після кількох залпів з трьохсот гармат, що вдарили по стінах і бастіонах, лави яничарів рушили на приступ.

Ян Кульчек з Якобом Шмідтом вискочили з погреба, де ховалися від артилерійського обстрілу, і зайняли своє місце на Шве-хатських воротях. У кожного – по мушкету. Через плече – шкіряна торбинка з олов'яними кулями, через друге – на шлейці порохівниця. При лівому боці – шпаги, що пролежали на складах, мабуть, з часу хрестоносців, бо добряче поіржавіли.

Сонце щойно зійшло і сліпило очі. Кульчек прикрився від нього долонею – глянув униз, на залитий сонячним світлом ворожий табір.

Яке це було страшне і разом з тим величне видовище! Тисячі воїнів у широких барвистих шароварах, з різнокольоровими прапорцями під звуки тулумбасів і труб виринали з окопів і зі штурмовими драбинами мчали до міста.

За кожною драбиною поспішав юз-баша, сотник, зі своєю сотнею, яка мала приступом брати стіни.

Як тільки передні ряди наблизилися на відстань лету картечі, з валів ударили гармати. Крик болю і несамовитої люті пролунав у відповідь. Десятки яничарів, не добігши до рову, упали на землю і корчилися в передсмертних судорогах.

Поки гармаші перезаряджали гармати, вистрілили з мушкетів солдати й ополченці. Упало ще кілька десятків нападників. Але інші добігли до рову, перемахнули через нього, здерлися по ескарпу вгору і приставили до стін драбини. По них, мов мурашки, полізли яничари. Весь турецький табір здригнувся від громового крику – алла, алла!

З цієї хвилини для підмайстрів-броварників Яна Кульчека і Якоба Шмідта час зупинився. Здавалося, вони поринули в кошмарний сон, якому не буде кінця. Ян заряджав і передавав мушкета худому, білявому і ніжному, мов дівчина, Якобу. А той, всупереч своїй непоказній зовнішності, мав тверде серце і вправну руку. Жоден його постріл не пролунав даремно. Він майже не цілився: яничари, що дерлися по драбині, самі підставляли свої груди й голови під кулі. Діватися їм було нікуди – і вони, мов достиглі груші, з криком падали донизу.

Якоб почервонів. Очі його блищали. На лобі виступив рясний піт. Після особливо влучного пострілу він вигукував:

– Гох! Гохі Славно! Славно! А що – пригостив вас, дияволів? Туди вам і дорога, криваві собаки! Забирайтеся до всіх чортів, брудні свині!

А коли мушкети не зупинили натиску і яничари видерлися на стіни, друзі схопилися за шпаги. Ніколи раніше не доводилося їм орудувати цією зброєю, і було страшно відчувати, як пругке тонке залізо легко, мов ніж у масло, входить у людське тіло. Але зараз не до почуттів! Бо жили вони і діяли, мов у чаду… Разом з усіма кричали, разом кидалися на ворогів урукопаш і раділи, коли черговий яничар, не встигнувши здертися на стіну, летів донизу, вражений метким ударом…

Бій клекотів повсюди, від Швехатських воріт на сході до Шотландських – на заході. Генерал Штаренберг гасав на коні з одного кінця міста в інший, видирався на стіни, підбадьорював захисників.

– Міцно тримайтеся, друзі! Бо відступати нам нікуди – хіба в могилу або на турецьку каторгу… Бийте супостатаї Не шкодуйте пороху – маємо його в погребах вдосталь! Коліть, рубайте клятихі Засипайте їм очі піском! Лийте на голови окріп і гарячу смолу!

Він був жвавий, меткий і достобіса сміливий. Ліз у саму гущу, де було важко. І його гучний, мов із бочки, голос покривав гамір бою і вселяв .у серця бійців нові сили.