Шовковий шнурок

Ніхто не міг спати – ні віденці в своїх будинках, ні турки в наметах.

Вранці Штаренберг послав до Кара-Мустафи офіцера, який повідомив, що австрійці не відкриватимуть вогню, поки не будуть винесені поранені й поховані убиті.

Кілька днів над Віднем стояла повна тиша, напоєна трупною задухою. З обох боків не було зроблено жодного пострілу. Турецькі санітари й похоронні загони безборонне виносили тих, хто був поранений або відійшов у «райські сади аллаха». Тільки тоді, коли в ровах не залишилося жодного трупа, з турецького табору стрельнула гаубиця, сповіщаючи, що затишшя закінчилося. З тієї хвилини розпочався щоденний обстріл валів і бастіонів.

Штаренберг ждав нового штурму, з тривогою поглядаючи на поріділі загони захисників столиці. Але турки поводилися спокійно. І це почало дивувати старого генерала. Чому Кара-Мустафа не наступає? Що він замислив? Готує підкопи і закладає міни під вали? Чи жде підмоги і вичікує слушного часу?

Генерал не спав, ходив уночі по валах і в тиші прислухався – чи не чути гупання ломів і лопат? Слухали за його наказом офіцери й солдати, приклавши до землі вуха. І все даремно: турки підкопів не вели. Чи, може, ведуть тільки вдень, коли вибухи стрясають землю?

В одну з таких безсонних ночей Ян Кульчек привів до нього Кульчицького.

– Ну, що? Розповідай! Бачив Карла Лотарінгського? – Генерал посадив обох молодиків до столу, звелів подати вина, нетерпляче ждав відповіді. – Ну ж розповідай! Які вісті від герцога?

– Герцог уважно вислухав мою розповідь про становище у Відні і попросив запевнити вас, генерале, що ні на хвилину не забуває про обложену столицю, – відповів Кульчицький. – Уже йдуть з військами курфюрсти баварський і саксонський. З дня на день ждуть короля Я на Собеського з поляками. Ось-ось мають прибути франконці… Як тільки всі ці сили об'єднаються, вони відразу ж виступлять проти Кара-Мустафи і знімуть облогу з Відня. Так запевняє герцог Лотарінгський.

Штаренберг уважно слухав кожне слово, але тривога і заклопотаність не зникали з його очей.

– Мене страшенно турбує те, що в місті лютує різачка. Ми кожен день ховаємо померлих. Хвороба забирає більше, ніж війна…

– Я доповідав і про це. Герцог просив нагадати вашому превосходительству, що мор і пошесть – невід'ємний супутник війни і особливо облоги… Однак, незважаючи ні на що, треба триматися. Відень здавати не можна!

– Ми й не думаємо про це! – вигукнув губернатор. – Одного не можу зрозуміти, чому Кара-Мустафа, знаючи про наше важке становище, не штурмує? Що він замишляє? І підкопів не робить.

Кульчицький надпив трохи вина, розгладив свої невеликі, підстрижені вуса. Погляд його був серйозний.

– Генерале, Кара-Мустафа не ждав такої відсічі, яку ви дали йому під час першого і другого штурмів. Втрати у турків величезнії В таборі теж багато хворих. Наростає незадоволення. Між. воєначальниками починаються суперечки й незгоди. Тому великий візир, з огляду на все це, прийняв нове рішення.

– Яке?

– Він вирішив заморити обложених голодом.

– У нас вдосталь припасів. Він мусить знати про це.

– Чого не зробить голод, те докінчать хвороби… Крім того, він великі надії покладає на підкопи та міни. Турки – мастаки на такі роботи.

– Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь рили. – риють, генерале. Я знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два підкопи. З Пратера – один. Там зручно: сади підходять впритул до валу – є куди потайки виносити землю. Стежте пильно на цих ділянках! Не виключено, що й в інших місцях не дрімають…

– Спасибі, друже. – Генерал перехилився через стіл і потиснув Кульчицькому руку. – Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб протриматися якнайдовше. Але якщо облога затягнеться, ми загинемо. Вся наша надія на швидкий прихід короля і німецьких князів!

Ян Собеський, на якого такі великі надії покладав губернатор Відня Штаренберг, прибув у табір Карла Лотарінгського тільки наприкінці серпня, привівши з собою сміховинне мале військо – чотири тисячі вершників.

Був він злий, як тисяча дияволів.

Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу, як тільки згадував події останніх місяців, кров шугала йому в голову й заливала рум'янцем його одутле, брезкле обличчя. Прокляті магнати! Вони таки зробили так, як хотіли, – не дали на похід жодного злотого! На липень було його власними стараннями зібрано й екіпіровано чотири тисячі кварцяної кінноти – гусарів. До цього можна було додати дві тисячі жовнірів. Решта – кілька тисяч піхотинців, яких просив Леопольд, – то одне страмовище! Не вояки, а звичайні селюки – польські, українські, литовські та білоруські хлопи! У свитках, у білих полотняних сорочках, у постолах або навіть личаках! Невідомо, чи вміють вони стріляти з мушкетів. А яка артилерія! Всього двадцять вісім гармат! І це тоді, коли Кара-Мустафа має, як подейкують, близько тисячі, а на стінах Леопольдової столиці – двісті! Яка ганьба! Ось до чого довели магнатські інтриги й заздрощі! Кожен хоче бути королем, а для слави й величі ойчизни шкодує зайвого злотого. Прокляття!