Шовковий шнурок

– У мене спочатку теж виникала така підозра. Але скоро я переконався, що це наш відданий друг… Не знаю чому, але він люто ненавидить Кара-Мустафу. Це почуття сповнює всю його істоту…

– Як його звати?

– Кульчицький.

– Судячи з прізвища, він поляк?

– Можливо, ваша величність. Але ви самі зараз спитаєте його. – І Карл Лотарінгський підняв дзвоника. На його мелодійний звук до намету зайшов ад'ютант. – Запросіть Кульчицького!

Ждати довелося недовго. Не минуло й хвилини, як до намету вступив молодий стрункий офіцер у мундирі австрійської армії.

Побачивши Собеського, він на якусь коротку мить зупинився, ніби вирішував, як йому повестися в присутності короля, а потім твердим кроком, як і личить людині, звиклій до військової служби, наблизився і, вклонившись, привітався по-польськи:

– День добрий, ваша ясновельможність!

Собеський витріщив очі. Але ж це той шляхтич, котрий так добре прислужився йому взимку у Варшаві! І хоч на ньому зовсім інший одяг, помилки бути не може. Ті ж сірі допитливі очі, рівний, з ледь помітною горбинкою ніс, короткі темні вусики і густий темно-русий чуб, що непокірними кучерями вибивався з-під шапки. От тільки прізвище у нього було інше…

Здивований король глянув на Карла Лотарінгського, спитав по-французьки:

– Це і є Кульчицький, мосьє?

– Так, ваша величність!

Собеський знову витріщився на молодика. Навіть очі протер кулаком, ніби не довіряючи їм.

– Як тебе звати-величати, пане? – спитав нарешті.

– Кульчицький єстем, ваша ясновельможність! – виструнчився той.

– Але ж побий мене грім, я вже одного разу бачив тебе у Варшаві, і тоді в тебе було інше прізвище!

– Так, ясновельможний пане король. Ви не помилились. Тоді я був Комарницький.

Король раптом весело зареготав, аж ходором заходив його опасистий живіт, туго перетягнутий зеленим з китицями шовковим поясом, чим немало здивував Карла Лотарінгського, який не розумів по-польському.

– Га-га-га, бачиш, пане, маю добру пам'ять. Я відразу впізнав тебе… От тільки не розумію, для чого цей маскарад? Хто ж ти насправді – Комарницький чи Кульчицький?

– Хай краще ваша ясновельможність називає мене Кульчиць-ким. До цього прізвища тут уже всі звикли.

– А може, ти був такий же Комарницький, як і Кульчицький? Га? – хитро примружився Собеський, ставши схожим на звичайного собі дрібномаєткового шляхтича, що запанібрата розмовляє зі своїм хлопом.

– На цьому світі всіляко буває, ваша ясновельможність. Іноді зручніше виступати під чужим ім'ям. Адже не в кожного така добра пам'ять, як у вашої ясновельможності, – з лукавинкою в голосі й погляді відповів молодик. – Та й яке це має значення, як я нині прозиваюся? Головне – дати доброго чосу Кара-Мустафі! Щоб тікав без оглядки і ніколи більше не потикався ні в Австрію, ні в Польщу, ні на Україну!

Собеський відразу посерйознішав.

– Так, пане Кульчицький, чи то пак пане Комарницький, чи як там тебе… Е-е, однаково, як ти прозиваєшся! Важливо, що я тобі вірю. Скажи мені, друже мій, чим пояснити, що турки не захопили Тульну і дозволили нам безперешкодно навести міст, а зараз – переправляти військо?

– Тільки впевненістю Кара-Мустафи, що союзники не посміють перейти на правий берег, ваша ясновельможність. Побояться його переважаючих сил.

– Скільки ж їх у нього?

– Якщо не рахувати вбитих, поранених і хворих, то боєздатних воїнів залишиться не більше ста тисяч…

– Сто тисяч? Ти не помиляєшся? Адже ходять чутки, що Кара-Мустафа привів трьохсоттисячне військо!

– То перебільшення, ваша ясновельможність. Крім того, разом із військом у похід пішло превелике множество невійськового люду – візників, погоничів худоби, кухарів, маркітантів, цирульників… їх можна не брати до уваги.

Собеський задоволене засопів носом, значущо глянув на Карла Лотарінгського і Таленті.

– А яку артилерію виставлять проти нас турки? Кажуть, Кара-Мустафа має тисячу гармат?

Арсен – а це був він – усміхнувся.

– Не вірте цьому, ваша ясновельможність, їх рівно в три рази менше. Тут помилитися я не можу, бо сам бачив увесь артилерійський обоз. Турки завжди перебільшували свої сили, щоб залякати противника.

– Я знаю це, – замислено промовив король. – Не перший раз зустрічаюся з ними. Під Хотином було те ж саме. Він замовк, думаючи або згадуючи щось своє. Арсен поштиво зачекав якусь хвилину, потім порушив мовчанку:

– Ваша ясновельможність, губернатор Відня генерал Шта-ренберг під час нашої останньої зустрічі з ним дуже просив поспішити з допомогою. Сили обложених кінчаються. Від хвороб кожного дня вмирає п'ятдесят-шістдесят чоловік. А ще ж гинуть від бомб і куль… У місті починається голод…

– Я знаю, – сказав король. – Обложеним залишилося недовго ждати. Якщо зможеш пробратися ще раз до Штаренберга, скажи, щоб тримався до останнього! І ось ще що: треба розвідати західні околиці Відня – від Дунаю через гору Каленберг до Дорнбахського лісу… Чи не зайнята турками ця вигідна позиція?

– Я зроблю це, але не знаю, як мені повернутися до вас і одночасно потрапити у Відень. Крім того, я хотів би побувати у ворожому таборі, може, в останню годину дізнався б про що-небудь важливе…