Шовковий шнурок

– Зняти облогу й відступити!

І тоді – ніби прорвало греблю. Заговорили всі разом, люто блискаючи очима.

– Авжеж відступити!

– Два місяці товклися під цим проклятим містом, а чого добилися?

– Ми всі тут перемремо, як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною війська!

– Аллах відступився од нас!

– Виманити Штаренберга в поле, а потім разом із Собеським розгромити! У чистому полі ми матимемо перевагу!

– У нашому таборі кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати?

Кара-Мустафу знову почав душити гнів.

– Не всі разом! Хтось один! Це ж військова рада, а не стамбульський базар!

Підвівся паша будський Ібрагім, шурин султана. Тримався незалежно, бо відчував підтримку Високого Порога.

– Вельмишанований сераскере, високоповажні паші! Я воїн, тому не ждіть від мене багатослів'я. Скажу коротко: щоб урятувати військо нашого всемогутнього повелителя і володаря султана Магомета, нам потрібно відступити! Ми опинилися між трьох вогнів: між Собеським, Штаренбергом і різачкою, яка нещадно косить наші лави… Хто має іншу думку – хай скаже! – І сів.

Зразу ж підхопився сухий, але енергійний, розумний паша ад-ріанопольський.

– Великий візире, всі паші одностайні в тому, що двомісячна облога Відня не принесла нам перемоги і що її потрібно зняти. Чому, ви запитаєте мене? Відповідаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими від хвороб і пораненими половину війська. Тому, що в тилу у нас стоїть сам Собеський, полководець досвідчений і рішучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро, а тепер, коли йому на допомогу підійшло союзницьке військо, він і не подумає про здачу міста. Тому, що з дня на день треба чекати дощів і осінніх холодів, а у нас немає зимового одягу. Тому, нарешті, що не ми перші відступаємо з-під стін цього міста – великий султан Сулейман також відступив, не здобувши лаврів переможця… А коли відступимо, то збережемо військо і надію на перемогу в майбутньому. Хай поможе нам аллах!

Кара-Мустафа скреготнув зубами.

– Ганьба! Високоповажні паші забули про воїнську честь і достоїнство! Забули про честь Османської держави і славу падишаха! Ми прийшли на війну, а не на веселу прогулянку. І аллах зовсім не відступився од нас. Він не відступається від людей мужніх і рішучих. Пам'ятайте про це! Я вірю: ще три дні облоги – і Відень упаде! Обложені тримаються з останніх сил. Почекайте ще три дні, шановні паші, і якщо ми не візьмемо цього проклятого міста, я дам наказ про відступ. А Собеського нічого боятися. Поляки змучені далекою дорогою, в бою вони нестійкі. Король польський не насмілиться напасти на нас. Я сам нападу на нього і примушу тікати без оглядки! Я не відступлю з-під Відня, поки не візьму його, аллах мені свідокі Завтра я з шаблею в руці битимусь, як рядовий воїн, і краще мені загинути, ніж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам аллах! Це моє останнє слово. А зараз, паші, ідіть до своїх воїнів і готуйтеся до наступного дня. Я пришлю диспозицію… Ми розвернемося фронтом до Собеського і з допомогою аллаха розгромимо його! Ідіть!

Паші мовчки вислухали сераскера, почали виходити з намету. Але з того, якими похмурими були їхні обличчя, як важко піднімалися вони з м'яких шовкових міндерів, було ясно, що слова Кара-Мустафи не заспокоїли їх і не переконали в правильності його рішення.

Сафар-бей зупинив коня на пагорбі, звідки було видно західні околиці Відня і гору Каленберг, поволі провів рукою на рівні очей невидиму риску – показав Арсенові:

– Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Ібрагім-паша займає правий фланг – від Дунаю до Гейлігенштадта. Яничари копають шанці. Ставлять гармати. На лівому фланзі зосереджено тридцять тисяч вершників… Кара-Мустафа сподівається на успіх.

– Ненку, де, по-твоєму, найслабше місце в турецькій обороні? – спитав Арсен. Той задумався.

– Важко сказати… Великий візир виставить завтра близько ста тисяч воїнів та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч воїнів залишить навколо обложеного Відня. Сила, як бачиш, немала. Крім того, резерв, обоз…

– І все-таки… Невже немає слабкого місця?

– Слабке місце є. Але нападаючий, якщо використає той шлях сам повинен бути готовий до найгіршого, бо ризикує потрапити в пастку…

– Що це за шлях?

Ненко підвівся на стременах, простягнув уперед руку.

– Бачиш он там містечко Гейлігенштадт?

– Бачу.

– Від нього до самого Деблінга тягнеться глибока ущелина, по якій можна таємно проникнути в тил турецького війська. Це, звичайно, дуже небезпечно, бо якщо тих сміливців турки виявлять, їм залишиться одно – достойно зустріти смерть!

– Ну, і що ті сміливці зможуть зробити, по-твоєму?

– Несподівано напасти на яничарів з тилу. Майже з самої середини турецького табору… Розумієш, що це означає?

Арсен рвучко нахилився до Сафар-бея, обняв і міцно поцілував у щоку.

– Спасибі, Ненку! Спасибі, друже! Тепер мені – пора! Живий буду – знайду тебе, загину – сповісти Златку. І скажи їй, що кохав її над усе на світі!

– Ти що, Арсене? – Ненко струснув Арсена за плечі. – Невже надумав провести тією ущелиною союзників?

– Чому союзників? Козаків! Аби тільки прибули!

– А якщо там буде засада? Ви ж усі загинете!