Шовковий шнурок

– Любий мій Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його малюютьі На те й війна, щоб ризикувати. А я ж хочу відомстити Кара-Мустафі – за Златку, за свої поневіряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це мені не коштувало! А ти – бережи себе. Бо на випадок моєї загибелі ти один зможеш допомогти Златці вирватися з пазурів Кара-Мустафи… Ну, прощай! – Він ще раз обняв Ненка і торкнув коня.

– Прощай, Арсене. Прощай, друже мій!

10

Настала неділя 12 вересня 1683 року.

В таборі союзників спозаранку всі були на ногах. Сходило сонце. Але крізь густий осінній туман воно просвічувалося скупо блякло, забарвлюючи все довкола в якісь неприродні молочно-криваві кольори. Туман піднімався до половини гори Каленберг рідшав на схилах і суцільною непроникною пеленою закривав низини й долину Дунаю.

Над тим сивим туманним саваном неясно бовванів гострий шпиль святого Стефана. А з нього линули й линули тривожно-закличні звуки дзвонів – бом, бом, бом!

Подув легенький вітрець, і туман почав поволі розсіюватись. Шпиль святого Стефана вищав і вищав, ніби виростав на очах. Незабаром довкола нього окреслилися неясні контури міста – вималювалися напівзруйновані, подзьобані бомбами і ядрами земляні стіни. На них стояли тисячі віденців.

А коли сонце підбилося ще вище і, бризнувши на землю снопами яскравих променів, розігнало залишки туману, враженому зорові Собеського і союзних воєначальників відкрилося моторошне видовище.

По горбах і долинах, що розкинулися навколо міста і на південь від нього, звивалися ворожі траншеї, а в них, мов мурашки, кишіли тисячі турецьких воїнів. Вони лагодили зруйновані фортечною артилерією шанці, копали нові, встановлювали гармати.

Ближче до Каленберга, від Дунаю і аж за Дорнбахський ліс, стояло в бойовому строю готове до атаки військо Кара-Мустафи.

Собеський страху не відчував. Зі своїх п'ятдесяти чотирьох років майже сорок тримав він у руці шаблю і не раз особисто брав участь у кривавих сутичках. Звик. До того ж під його рукою було сімдесят тисяч воїнів! А це що-небудь та означало!

Ранкову червоно-рожеву тишу прорізало п'ять далеких пострілів з гармат. Турки подали знак про початок атаки. І в ту ж мить весь правий турецький фланг, що стояв насупроти Карла Лотарінгського, рушив уперед. Вдарили гармати, їм відповіли австрійські. Зав'язалася артилерійська дуель. Незабаром спалахнули рукопашні сутички, що скоро переросли в жорстокий бій.

Собеському було видно, як полки Осман-огли, паші месопотамського, після відчайдушних атак здригнулися, змішалися і покотилися назад – спочатку до Нусдорфа, а потім – до Гейлі-генштадта.

«Ну, почалося!» – подумав він і наказав кинути в атаку фран-конців фон Вальдека і драгунів Любомирського. Послав гінця також на свій правий фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом – наступати.

В центрі турки вчинили такий шалений опір, що франконці затопталися на місці, а драгуни, зазнавши серйозних втрат від гарматного вогню, відкотилися на вихідні позиції.

Бачачи це, Собеський вирвав з піхов шпагу, ринувся вперед.

– Поляки, за мною!

За ним помчали дві гусарські хоругви '. Обігнали короля. З ходу врізалися в стрій спагіїв, трохи потіснили їх, та збити з позиції не змогли. Отямившись, турки самі перейшли в стрімку атаку і незабаром примусили гусарів поспішно відступати.

Собеському довелося б зовсім туго, коли б у фланг спагіям не вдарили рушничним вогнем чотири батальйони німецьких ландскнехтів, що стояли в резерві. Під шквальним вогнем спагії завернули коней і відступили. Підбадьорені гусари кинулись переслідувати їх – і на цей раз успішно: з ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою місцевістю.

Собеський прибув сюди з чотирма німецькими батальйонами і двома батареями через годину, коли в долині клекотів бій. З'їхавши на вершину горба, несподівано для себе побачив удалині червоний намет Кара-Мустафи.

– Панове, там сам великий візир, – гукнув до гармашів. – Пошліть йому кілька гостинців!

Гармаші встановили гармати – вдарили ядрами. Але безуспішно. Ядра падали в саду, не долітаючи до шатра майже на півверстви.

На допомогу спагіям прислав загін буджацьких татар хан Мюрад-Гірей. Бій затягнувся, перетворившись на справжнє криваве побоїще. Ні одна сторона не змогла зрушити з позицій противника. Собеський кинув в атаку свою піхоту. Польські, українські білоруські та литовські хлопи, на яких він ще вчора дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися вперед відкинули буджаків, з ходу перемахнули через долину і закріпилися на височині, якою король по диспозиції мав оволодіти на кінець першого дня бою. Далі йти вони не могли – їх впритул розстрілювала картеччю турецька артилерія.

З Дорнбахського лісу виступив Станіслав Яблоновський який вишикував свої війська півмісяцем, щоб Кара-Мустафа не зміг обійти його фланг, і тепер, відтіснивши яничарів та їхні вихідні позиції, сам почав атакувати.