Шовковий шнурок

Арсен усміхнувся – та це ж Іваник! І згрібши кашовара на оберемок, підняв над землею, закружляв навколо вогнища.

– Іванику! От не сподівався зустріти тебе аж під самим Віднем! Здоров, брате!

Іваник задригав ногами.

– Арсене! Та невже це ти, знаєш-маєш? – і загукав щосили:- Братці, сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе!

На його крик звідусюди сипонули козаки. Першим прибіг Роман – обняв побратима, притис до грудей і поцілував у щоку.

Підійшов Семен Палій.

– Батьку! – кинувся до нього Арсен. – Як добре, що ви тут!

– Я теж радий бачити тебе живим і дужим! Та ще й в яничарській шкурі! Отже, щось маєш на думці?

– Авжеж. Є тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею із табору Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячі дві хлопців та пробратися у тил бусурменам – ото був би переполох!

Палій не зводив пильного погляду з молодого друга.

– Ти впевнений, що пощастить?

– Звичайно, можемо всі головами накласти… Але якщо пофортунить, то будемо на коні!

– Гм, заманливо… Тільки треба сповістити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходімо до нього. – І Палій, хитро примружившись, рушив до свого намету.

Арсен і Роман пішли за ним.

Біля намету, на розісланій киреї, хтось міцно спав, розкинувши руки. Потужне хропіння, що лунало мало не на всю галявину, свідчило про безтурботний сон чолов'яги.

– Пане, вставай! – голосно промовив Палій. – Так і царство небесне можна проспати!

Але той і вусом не повів.

Тоді Палій штовхнув королівського посланця під бік.

Посланець щось замугикав, відмахнувся рукою, мов від набридливої мухи, перевернувся на бік і захропів знову.

Арсенові вчулося щось знайоме в тому мугиканні, та не встиг він змикитити, що саме, як Палій, розсердившись, досить безцеремонне затермосив сплячого і дав доброго стусана.

Хропіння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами.

– Яка там холера штовхається! Чи захотілося панові мудра-гелю скуштувати моїх кулаків?

Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! І як було відразу не впізнати! Вій стиснув долонею Полякове плече.

– Годі тобі, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов ошпарений.

– Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А мені, пане добродію, саме приснилося, що ми з тобою…

– Чекай, чекай, пане Мартине, – зупинив його пащекування Палій. – Сни потім розкажеш. А зараз – їдь до короля!

– Чого б то?

Палій пояснив.

– І не подумаю! – несподівано заявив Спихальський. – Щоб я не пішов з вами? Такому не бувати! І не проси, батьку. Не піду. Посилай когось іншого… До короля кожному покажуть дорогу.

Палій подумав – добродушно кинув:

– Біс з тобою! Лишайся. Пошлю когось із козаків… – І звернувся до сотників: – Хлопці! Піднімайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я візьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу – і гайда!

– Батьку Семене, візьміть і моїх донців, – попросив Роман Воїнов. – А то бояться хлопці, що приїхали з Дону аж на Дунай і в справжньому ділі не побувають…

Палій запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.

– А з кіньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кінний загін.

– Гадаю, проберуться.

– Тоді готуй своїх донців! – коротко кинув зраділому Романові полковник.

Через годину дві тисячі піших козаків і загін донців з кіньми на поводах спустилися в яр і рушили вслід за Арсеном Звенигорою.

Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на півмилі. Спочатку нічна темрява, а потім густий туман і непроглядні зарості лісу надійно ховали їх від стороннього ока. А коли зі сходом сонця вдарили гармати, затріщала рушнична стрільба і повітря сповнилося ревом тисяч людських голосів, брязкотом зброї і тупотом кінських копитів – пішли сміливіше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася від вибухів бомб.

Нарешті Палій дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пішов у розвідку.

На узліссі вилізли на високого дуба з сухою верхівкою і, примостившись так, щоб було видно на всі боки, почали спостерігати за полем бою. Розуміли обидва, що сила у них невелика і вводити її в діло можна тільки тоді, коли битва досягне найвищої напруги і один сильний несподіваний удар може принести перевагу. В чеканні минали години. Звернуло з півдня. Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзі турки відступили аж до стін Відня і обложені вже мали можливість перегукуватись із солдатами Карла Лотарінгського, ще було рано говорити про перемогу. Палій бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свіжі резерви – яничарські полки і кримська орда, які, вступивши в бій, перехилять чашу терезів на свій бік. Саме вони весь час і привертали його увагу.

Особливо небезпечними були яничарські бюлюки, що засіли в окопах другої лінії оборони. Глибоко зариті в землю, вони займали дуже вигідну позицію, підтримувану кількома батареями гармат. В лоб їх узяти було просто неможливо. А за ними в широкій долині причаїлася орда, і Мюрад-Гірей, виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливі місця численні загони кінноти.

Ці сили могли вирішити наслідок битви.