Шовковий шнурок

Ненко добре знав звичаї, що панували в сералі. Підійшовши до старого батаджі-аги, зайнятого тим, що мирно спостерігав з вікна, як на дахові конюшні, настовбурчившись, б'ються горобці, він поклав йому в долоню золоту монету. Той глипнув на неї сонним оком і враз пожвавішав. Вклонився.

– Я до ваших послуг, чауш-ага.

– Мені потрібно знати, куди повели дівчину, яку Мурад-ага привіз від великого візира Мустафи-паші.

– Я бачив цю дівчину… Дуже красива дівчина, ефенді.

– Куди ж її повели і хто?

– Повели в гарем… А от хто саме – не розібрав. Ненко витягнув з кишені ще одного золотого. У батаджі пожадливо блиснули очі.

– Чекайте, чекайте, здається, я пригадую… О аллах, дай пам'яті!

Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджі-ага міцно затис її в кулаці.

– О!- вигукнув радісно. – Пригадав! Її взяв євнух Саїд… І передав кальфі Маріам, а та повела у свій даїре… А чого ефенді цікавиться тією дівчиною? – Батаджі-ага посміхнувся, але очі його дивилися допитливо й холодно.

Ненко витягнув ще одного золотого і опустив у кишеню батаджі-аги. Суворо сказав:

– Батаджі-ага, краще одержувати в подарунок золото, ніж залізо! Ти мене зрозумів? Ми тебе не знаємо, ти нас не бачив… Той вклонився, молитовне склав руки.

– Зрозумів, ефенді. Хай мені випечуть розжареним прутом очі, якщо я вас бачив, і хай відріжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свідок, що я кажу правду!

Отже, стало відомо, де знаходиться Златка. Це так втішило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самоті, він обняв його і поцілував.

– Ти просто чародій! Три золотих – і ми вже знаємо, де шукати Златку!

Той охолодив його запал.

– Це – найлегше… Важко буде вирвати її звідти, а ще важче – уникнути погоні, якщо вона буде.

– З чого ж ми почнемо? Ненко задумався.

– Поки видно, треба якось сповістити Златку, щоб була напоготові. Друге – придбати коней і одяг. Третє – нічліг у Стамбулі. Бо увечері і вночі всі ворота міста зачинені – не виїдеш…

– Тоді не гаймо часу! – заспішив Арсен. – Я в усьому покладаюсь на тебе. І допомагатиму тобі шаблею і пістолем!

Вони вийшли з палацу на протилежний від моря бік, і тільки тут, з висоти парадного входу. Арсен побачив справжній розмір сералю.

Скільки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з безконечною кількістю різних добудов, дверей, ганків… До нього примикали двори – три біля мобейну і декілька біля гарему, – захаращені найрізноманітнішими будівлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для яничарів, слуг і рабів, лазнями, приміщеннями для карет і возів… Всюди сновигали слуги, в'їжджали і виїжджали верхівці та візники, чувся людській гомін, кінське іржання, ослиний рев…

Це було ціле місто! В ньому постійно мешкало дві або три тисячі чоловік, а вдень, враховуючи службовців, придворних та вільнонайманих слуг, що жили за межами сералю і тільки працювали тут, – близько чотирьох тисяч…

Вони пішли дворами і задвірками вздовж гарему. Ніхто не зупиняв їх. Батаджі-євнухи, що стояли біля численних дверей, байдуже дивилися на яничарів сонними очима… З декількох вікон з цікавістю виглянули гарненькі личка дівчат. За котрим же Златка?

– Ми повинні піти на ризик, – сказав Ненко. – Не хотілося ні в кого питати, де двір кальфи Маріам, але, видно, доведеться… Однак для цього мусимо змінити свою зовнішність і дещо придбати.

Арсен зітхнув і на знак згоди кивнув головою.

На другий деніі, уранці, коли до сералю потягнулися валки ви-зів із городиною, фруктами, м'ясом, печеним хлібом, борошном, рибою та іншими припасами, у ворота гарему в'їхав запряжений добрими кіньми критий віз, на передку якого сидів старий бородатий турок, тримаючи в руках ремінні віжки. З-за його спини виглядала така ж стара, як і він, висока худа туркеня в темному вбранні, з опущеною чадрою, крізь яку виднілися тільки очі.

– Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де мені знайти кальфу Маріам? – прошамкотів візник, звертаючись до високого безбородого євнуха, що поволі, опустивши голову, брів двором.

Той байдуже махнув тонкою жіночою рукою.

– Їдь далі, старий… Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхід до даїре кальфи Маріам…

– Спасибі, дорогенький. – І візник віжками торкнув коней:- Но-но!

Віз під'їхав до лазні – великої похмурої будівлі, майже зі всіх боків обкладеної дровами, – і зупинився. З нього злізла туркеня і, коливаючись на старечих ногах, поволі пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував їй руку. У напівтемному коридорі її зупинив євнух.

– Бабцю, тобі до кого?

– До кальфи Маріам, синку, – прокаркала хрипким голосом стара. – Привезла дещо для неї і для її дівчаток… Покажи, де їх знайти!

– Ось сюди, бабцю. – Євнух провів її в кінець коридора. – Тут її кімната…

– Спасибі, синку… Хай береже тебе аллах!

Стара штовхнула двері і ввійшла у чимале приміщення з широким загратованим вікном. Попід стінами стояли вузькі канапи, покриті килимами, обковані залізними візерунчастими пластинами скрині. Посередині – низенький, до колін, круглий стіл, на якому стояла велика миска з паруючим пловом та високий глек із шербетом.