Шовковий шнурок

Кара-Мустафа швидко заходив по просторому покою, залитому сонячним промінням. Гарячкове думав: що привіз чауш? Життя чи смерть?

Ніхто не міг дати відповіді на це запитання. Залишитися і вияснити, хто цей чауш і з чим приїхав, чи тікати відразу, поки не пЬно?

Він завагався. І на ці запитання відповідь міг дати хіба що сам аллах.

Страх скував його серце. Однак десь на самому його дні жевріла маленька надія. А може, не все втрачено? Може, привезено наказ про новий похід? Або просто – відставка?..

Повернувся секретар.

– Ну, що? – кинувся до нього великий візир.

– Прибув чауш-паша Сафар-бей, ефенді.

– Сафар-бей! – радісно вигукнув Кара-Мустафа, відчувши як у нього звалюється з пліч важкий тягар. Він навіть забув спитати – з чим прибув, а відразу ж наказав:- Сюди його! До мене! Швидше!

Секретар вийшов знову.

Кара-Мустафа полегшено зітхнув. Здається, аллах змилостивився над ним. Сафар-бей – його чауш-паша, і з ним, безіїеречно, нема чого ждати поганих вісток… Отже, вісті або хороші, або ж, виконавши наказ, Сафар-бей просто повернувся назад… Але від нього багато чого можна дізнатися… Він бачив султана!

Двері відчинилися раптово. До бібліотеки урочисто, як на параді, ввійшов чауш-паша Сафар-бей. Але що то в його витягнутих наперед руках? О аллах екбер! Кара-Мустафа здригнувся, все ще не вірячи своїм очам. Йому несли на срібному блюді шовковий шнурок!

До бібліотеки заходили й заходили яничари. Заглянув блідий, переляканий секретар. За ним товпилися слуги, теж бліді й перелякані.

Він усе ще не міг повірити в те, що сталося.

– Ти? Сафар-бей?.. – спитав глухо. Його вразило, що смертний вирок йому прислано з його власним чаушем.

– Це воля падишаха! – голосно сказав Сафар-бей. У Кара-Мустафи обірвалося серце, затерпли ноги.

– Але ж я маю право вибору – випити отруту або пустити собі кулю в лоба? – спитав зовсім тихо.

Сподівався на маленьку відтяжку, яка б дала йому змогу кинутися в протилежні двері, що вели гвинтовими сходами в підземелля, звідки починався таємний хід. Шанс мізерний, та все ж…

Але Сафар-бей відповів:

– Такого права ти не маєш, Кара-Мустафа! – І наказав:- Візьміть його!

Яничари вмить оточили великого візира, схопили за руки. Тонкий і слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його ши!…

ДОРОГА БЕЗ КІНЦЯ

Почервонілий від гніву, паша Галіль тупнув ногою на Юрія Хмельницького, як на хлопчиська, закричав:

– Я написав Високому Порогові, що у мене для тебе немає війська і немає грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договір! Поразка під Віднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути імперію в нову війну з царицею московською Софією! Жодного воїна я не дам тобі! Такий наказ дивану… Коли тебе султан – хай будуть благословенні його літа! – витягнув з Єди Куле і послав сюди, то він сподівався, що ти ііабереш військо з козаків і захищатимеш Правобережжя і від Ляхистану, і від Москви. А виявилося, що від тебе всі тікають, як від прокаженого! Смішно казати – один п'яниця Многогрішний, якого я чомусь до цього часу не повісив, підтримує тебе! – І паша презирливо глянув на зігнуту спину Многогрішного, що боязливо визирав із-за спини Азем-аги. – Та й сам ти не висихаєш від горілки! Дудлиш, мов у жлукто, а потім цілими днями п'яним квачем лежиш на тахті…

– Але ж мій благодійнику…

– Мовчи! Була б моя воля – я давно повісив би вас обох, як смердючих псів!

– Щоб набрати військо, потрібні гроші, – не здавався Юрась, – а той мерзенний зрадник і злодюга Кара-Мустафа все в мене украв… Пустив жебраком по світу! В останній раз я прошу видати мені на військові потреби із державної казни п'ятдесят тисяч курушів…

– Що?! – опецькуватий Галіль-паша аж підстрибнув від обурення. – Ти чуєш, Азем-ага? П'ятдесят тисячі Не тисячу, не п'ять, а п'ятдесят тисячі Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою – набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це – одержиш більше. Не зробиш – я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду, що – клянусь Всевишнім! – пам'ятатимеш мене до самої смерті! А тепер – геть з-перед моїх очей!

– Дякую, ефенді, – вклонився Юрась знічено. – Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками…

На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.

– Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? – міркував один.

– Авжеж, тримай кишеню ширше! – сумнівався другий. – Що з воза впало, те, пиши, пропало! Козаки хвилювалися.

– Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!

– Хай комісари гетьмана Яблоноаського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім'ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!

Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос: