Шовковий шнурок

– Це під турецькі, значить? – грізно спитав Палій. Він ще не встиг заспокоїтись після сутички з Порадовським. – Щоб знову орда і яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звідси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скуштуєш моєї шаблі!

– Геть його! Геть! – закричали козаки.

– Женіть його під три чорти!

Многогрішний зіщулився, надів шапку і шмигнув із ганку.

Кінний загін, що супроводив Порадовського і Монтковського по Україні, готувався до від'їзду. Жовніри сідлали коней, приторочували до сідел дорожні сакви. Обидва шляхтичі сиділи в корчмі біля вікна і їли смачну гарячу ковбасу-кров'янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом.

Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смів перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонів і душився злістю і за неболючии, але образливий удар Палія, і за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.

Вони вже кінчали трапезу, коли у двері заглянув Свирид Многогрішний.

– Перепрошую вельможних панів, я хотів би зайти до господи і погомоніти з панами про те, що їх цікавить, – облесливо промовив він.

– А що нас цікавить? – вирячився на нього Порадовський.

– Я був на Викітці в той час, як той розбійник Палій… Ну, пан сам знає, що трапилося…

– На що пан…

– Хорунжий Свирид Многогрішний, прошу пана.

– На що пан Многогрішний натякає? – грізно спитав Порадовський.

– Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було… А ось про те, що буде, я й хотів би поговорити… Ну, пан комісар сам розуміє, що мова йтиме про того розбійника…

– Палія?

– Так.

Порадовський подумав, витер долонею масні губи.

– Ну, заходь – кажи! Послухаємо… Многогрішний швидко шуснув у хату, примостився біля столу. Обидва комісари мовчки вп'яли в нього очі.

– Панове, я хотів таємно доповісти вам, а у ваших шляхетних особах – воєводі Яблоновському про ненадійність Палія… Пан король дав йому приповідний лист на Фастів і на навколишні землі, ощасливив його своєю ласкою, а він умислив чорну зраду супроти короля.

– Що саме? Не тягни! – вигукнув Порадовський. Многогрішний підсунувся ближче. Відчувши себе упевненіше, налив з глека пива – вихилив. Озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, прошепотів:

– Він хоче підбити інших полковників на те, щоб усе Правобережжя знову приєднати до Лівобережжя, тобто до Москви…

– Що? – аж підхопився Порадовський. – Ти маєш певні докази?

– Я сам доказ цьому, панове! – бундючно заявив Многогрішний. – Бо чув на власні вуха, як Палій патякав про це з козаками, а ті, розвісивши вуха, мов дурні, уважно слухали його…

Порадовський радісно потер руки.

– Гм, це важлива новина! Отже, Палій – зрадник, і його тpeба негайно заарештувати!

– Без наказу пана Яблоновського? – засумнівався Монтковський.

– Я маю Факий наказ! Не особисто на Палія, а на всіх, хто так або інакше виступає проти корони! В даному випадку є докази супроти полковника Палія…

– Саме про це я й кажу, – зрадів Многогрішний. – Палій – небезпечна особа. І я певен, що гетьман Яблоновський віддасть його до суду. А я ладен посвідчити проти нього… Тим більше, панове, що я давно хотів перейти на службу до пана Яблоновського… Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вірного слугу.

– Замовимо, – погодився Порадовський. – Пан Яблоновський добре платить відданим людям… Але слова – це тільки слова, пане Многогрішний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом і воєводою, потрібні діла!

– Які?

– Я вирішив заарештувати Палія, а ти допоможеш мені в цьому.

– На бога, пане! – вигукнув здивований Монтковський. – До Палія прихильно ставиться сам король!

– Бо не знає про його справжні наміри! – відрубав Порадовський. – Діло вирішене – Палія треба заарештувати! Але як?

– Тихо, без гвалту, – відповів Многогрішний. – Я допоможу вельможним панам… Можете цілком покластися на мою спритність!

Перебувши деякий час серед гайдуків воєводи Младена у недоступних міжгір'ях Старої Планини, Арсен і Златка вирушили в путь на Україну.

У Білій Церкві несподівано дізналися про арешт Палія. І хоча був вечір, а коні ледве трималися від утоми на ногах, та й самі вони – особливо Златка – потребували відпочинку, Арсен рішуче сказав:

– Їдемо, люба! Тут недалеко – тридцять верст… Якраз на ранок будемо дома!

Златка звикла вже не перечити Арсенові, коли йшлося про важливі діла, і незабаром вони простували на північ.

До Фастова прибули якраз на сніданок.

Ніжна зелень весни прикрасила, заквітчала розорене війнами і лихоліттями місто, мов наречену. Шуміли на фастівській горі, біля фортеці, молоді явори, сивими хмарами нависли над сріблястою Унавою гіллясті верби.

Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір'ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?

Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.

– Арсене! Златко!

– Любі наші! Приїхали!

– Слава богу! – чувся материн голос. – Нарешті!

– Слава аллаху! – вторував їй Якуб. Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук у руки.