Шовковий шнурок

– Яцько? Хлопче, невже це ти? – не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. – Ну, як наука – не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?

– Закінчив і… додому, – зніяковів Яцько. – Тобто до тебе. Ар-сенс, бо мені, бач, більше нікуди… Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена – і примчали…

– Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! – обняв його Арсен. – Тепер нас у матері троє – Стеха, я і ти!

– Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки рідної не маю! – І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.

Крім домашніх – матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім'ї Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу але не менш міцно і щиро привітали прибулих.

Звенигориха запросила всіх до столу.

Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.

– Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе… Чи не пройтися б нам, панове на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося…

З цими словами він потягнув чоловіків з хати.

У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало гелгання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на гому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі – ку-ку, ку-ку…

Коли зозуля замовкла. Арсен сказав:

– Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка – про батька Семена… Про Палія… Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти. Мартине, хотів щось повідомити… Тож починай!

– Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій… Як бога кохам, знаю!

– Ти знаєш, де Палій? – вигукнув Арсен. – Звідки?

– З перших рук, як кажуть…

– Розповідай! – нетерпеливився Арсен. – І не тягни!

– Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновсько-го, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом… Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або що-небудь міцніше… І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав… «Як! Полковника Семена Палія?!» – вигукнув я. «Так», – спокійно відповів пан Порадовський. «За віщо?» – «За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!» – «Це він сам тобі казав?» – спитав я. «Ще б пак! Звичайно, ні… Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний…» – «Матко боска чен-стоховська! – вигукнув я вражено. – Свирид Многогрішний?» – «А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?» – «Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі… Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?» Порадовський засміявся і відповів: «Не знаю, що скаже пан круль, а пан Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля… А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!» – «Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?» – «Не знаю… То вже його діло, а я своє зробив…» Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду… Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену… Тож сказав, що їду додому, в Круг-лик, а сам на коня – і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте…

Всі мовчали. Нарешті Арсен перший порушив гнітючу тишу.

– Справді, тепер ми все знаємо. Дякуємо тобі, пане Мартине, за таку важливу звістку… Залишається подумати, що нам робити.

– А що робити! – вигукнув Яцько. – Взяти фастівський полк, напасти на Підкамінне – і визволити полковника!

– Чекай, хлопче! Ти занадто по своїй молодості гарячий. А до того ж тут є старші, і поки тебе не питають, помовчав би… В усякім разі,так у війську заведено. Чи тебе в бурсі по-іншому вчили? Га? – добродушно усміхнувся в білі вуса Метелиця і додав:- Давайте гуртом поміркуємо… Палія будь-що треба визволити! На цьому сходяться всі. Але як? В усякому разі,не йти ж одним полком війною на кварцяне військо, як пропонує наш молодий друг…

Яцько почервонів, закусивши в губах стебельце трави.