Шовковий шнурок

І – осікся: в простягнутих руках Азем-аги тьмяніло широке дерев'яне блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змія, довгий шовковий шнурок.

Юрась здригнувся.

Многогрішний схопився з дзиглика, але, зрозумівши, що гетьманові надіслано від султана смертний вирок, закляк на місці.

Тим часом Азем-ага поволі наблизився до стола і повагом, урочисто поставив на нього свою страшну ношу. Позаду вишикувались мовчазні, суворі яничари.

Юрась прикипів поглядом до шнурка.

Це був кінець. Кінець усьому – надіям, тривогам, життю. Він прекрасно знав, що людина, яка одержувала від султана такий подарунок, жила не довше, ніж потрібно для того, щоб умерти. І цінував його султан невисоко – прислав свій страшний подарунок не на срібному, а на дерев'яному блюді…

– Hi! Hi! – Він затулився рукою, ніби захищаючись від несподіваного удару. – Не може такого бути! Це фатальна помилка! Не міг султан віддати такий наказ!

– Султани ніколи не помиляються! – крижаним голосом промовив Азем-ага. – Пробач мені, гетьмане Іхмельніскі, але султанський наказ треба виконувати не гаючись… Ти сам, чи тобі допомогти?

– Ні-і-і! – несамовито заверещав Юрась. – Не хочу-у-у! Азем-ага зробив ледь помітний знак рукою, і з-за його спини вийшло троє яничарів. Один схопив Юрася за руки – заломив за спину. Двоє інших блискавично накинули на шию шнурок, потягли щосили.

Юрась захарчав, заборсався в петлі, все ще намагаючись вирватись, але зразу ж зів'яв, поник.

Так ніхто і не зрозумів – помер він від удавки чи від страху. Тільки тоді, коли з гетьманом було покінчено, Азем-ага звернув увагу на Многогрішного, що стояв ні живий ні мертвий.

– Ти допоможеш нам, Свирид-агаї Винесеш труп. – І повернувся до яничарів, що стояли позаду. – Давайте лантух!

Один з яничарів швидко розгорнув великий лантух, інші схопили труп гетьмана і головою опустили вниз. Потім міцно зав'язали.

– Бери, Свирид-ага! – наказав Азем-ага. – Послужи востаннє своєму гетьманові!

У Многогрішного з переляку відібрало мову, а ноги ніби приросли до підлоги.

– Ти що – оглух? – штовхнув його у спину яничар. Йому допомогли звалити мішок на плечі, не гаючись рушили з будинку. Попереду йшов Азем-ага, позаду – яничари.

Многогрішний ледве плентався. Від страшної поклажі, що каменем придавлювала його плечі, у нього макітрилося в голові. Був певен, що востаннє ступає по землі.

На вулиці повернули праворуч, до Турецького мосту. Надворі стояла темна, хмарна ніч. Місто ніби вимерло – ні перехожого, ні вогника, ні собачого гавкоту. Тільки важке сапання Многогрішного порушувало цю могильну тишу. На мосту Азем-ага зупинився.

– Сюди!

Хтось підштовхнув Многогрішного до кам'яних перил. Він спіткнувся і лантух з гуркотом упав до ніг Азем-аги.

– Тихше ти, шайтанове насіння! – вилаявся ага. – Кидайте!

Яничари схопили лантух і жбурнули через перила вниз, у невидимі холодні води Смотричу. Звідти через деякий час, бо русло ріки лежало в плибокому каньйоні, долинув глухий сплеск і зразу ж розтанув під кам'яним склепінням мосту.

Многогрішний перехрестився.

– Господи, упокой його душу!

– Аллах упокоїть… і прийме його в свої райські сади, – сказав Азем-ага. Було незрозуміле, говорить він серйозно чи насміхається. – Він вірно слугував падишахові і заробив собі царство небесне… А ти, Свирид-ага, забирайся звідси! Якнайшвидше і якомога далі. Зрозумів?

Як було не розуміти!

Многогрішний мовчки вклонився і кинувся навтіки. Він уявив мертвого Юрася Хмельницького і подумки подякував богові за те, що то не на його шиї зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що то не його, скоцюрбленого в тісному мішку, котять по слизькому камінні холодні каламутні хвилі…

Секретар Таленті, схиливши в поклоні довгасту голову, покриту рідіючим чорним чубом, вийшов з королівського кабінету і, не зачиняючи за собою дверей, сказав:

– Його ясновельможність пан круль ласкаво дозволив тобі пане Комарницький, зайти на коротку аудієнцію.

Арсен вступив до знайомого кабінету.

Собеський сидів за широким столом, теж широкий, огрядний, з кучмою злегка посрібленого сивиною волосся, і пильно дивився на нього. На жовтавих щоках пробивався легкий рум'янець. Король був явно чимось схвильований.

Арсен вклонився.

– Доброго здоров'я, ваша ясновельможність!

– А-а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе! Вітаю, вітаю героя Відня. Я ніколи не забуваю тих, хто хоробро бився під моїми знаменами… Сідай, будь ласкавий. Розповідай, з чим прибув!

Арсен зробив кілька кроків до столу, але не сів.

– Ваша ясновельможність, допущена велика несправедливість і я приїхав просити у вас допомоги й захисту…

– Несправедливість!.. О Єзус! І тут несправедливість! Здається вся сьогоднішня Польща зіткана з одних несправедливостей! – вигукнув король, видно, все ще перебуваючи в полоні своїх думок чи під впливом перерваної розмови з секретарем…

– Про які несправедливості говорить ясновельможний пан король? – здивувався Арсен. – Скажіть, хто образив королівську милість – і я…