Шовковий шнурок

На канапах, підібравши ноги, сиділи дівчата і голодними очима дивилися, як дебела пишнотіла молодиця, не звертаючи на них ніякої уваги, рукою виловлювала з плову найбільші шматки м'яса і запихала собі в рот.

– Кальфа Маріам? – спитала стара. – Хай береже тебе аллах!

– Авжеж. А тобі чого треба? З чим прийшла? – невдоволено відповіла кальфа, ковтаючи черговий кусень. – Бачиш – невчасно… У нас якраз сніданок.

– Прошу вибачення, кальфа-ефенді, – вклонилася стара. – Я почекаю, якщо дозволите… Сяду отут.

І вона сіла на кінчик канапи.

Маріам знову невдоволено глянула на неї, але не сказала нічого. Ще якийсь час вона, не поспішаючи, напихала собі рота найсмачнішими шматками, потім просто з глека напилася шербету і тільки після того, як утерла рукою масні губи, сказала коротко:

– Їжте!

В ту ж мить дівчата схопилися, обсіли миску і одна з-поперед одної руками почали хапати їжу і глемедати її, мов голодні щенята.

Тільки одна залишилась сидіти на своєму місці в кутку, накрившись хусткою.

– А ти чого? Їж! – накинулась на неї Маріам. – Вчора не вечеряла! Сьогодні не снідаєш! Чи здохнути хочеш? Але це тобі не пощастить зробитиі Я примушу тебе їсти, щоб мене не обвинуватили, що я захарчовую своїх учениць…

– Я не буду їстиі Не хочу! – відповіла дівчина, не відкриваючи обличчя.

Почувши її голос, стара здригнулася. Крізь чадру, якої вона не скидала, до дівчини прикипів пильний погляд її пронизливих очей.

– Ні, будеш! – схопилася Маріам і крикнула на дівчат, що вже майже спорожнювали миску. – Гей, досить вам! Залиште трохи цій дурепі! Бачите, вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! Їй було б краще, коли б стала наложницею чи рабинею якого-небудь брудного торговця або спагії! Або й тут – коли б топила печі в лазні, прала білизну, мила посуд на кухні… Невже тобі було б краще?

– Краще.

– Ну й дурна тиі Але ця дурість минеться… Не таким тут роги обламували… Ну, йди їж!

– Не буду! Краще умру…

– Ха-ха! Ви чули? Вона не буде їстиі Голод припече – сама попросиш… Доїдайте, дівчата, – не пропадати ж добру!

Дівчата знову кинулися до миски і вмить спорожнили її. Було видно, що голод – постійний супутник їхнього життя.

Кальфа підійшла до старої, штурхнула ногою торбину.

– Ну, що принесла? Чим здивуєш моїх дівчат? Стара вклонилась. Зашкарублими пальцями розв'язала мотузку, почала виймати невеличкі шматки барвистих тканин. Розкинула їх проти світла на тахті.

Дівчата в захопленні сплеснули руками.

– Ой, яка розкіш!

Кальфа теж не змогла приховати почуттів. Як заворожена, розглядала тканини, з яких важко було вибрати найкращу, – всі були пречудові! Одно її здивувало – зовсім маленькі відрізки, яких хіба що вистачить на невеличку хустину.

– Але ж із цього сукні не вийде! – вигукнула вона з жалем, приміряючи до себе шматок барвистого китайського шовку.

– Чому не вийде, кальфа-ефенді? – прокаркала стара. – У дворі стоїть мій віз – там є все, чого ваша душа забажає! Тільки небагато… Не для всього гарему. Але для вас вистачить. Мій старий відміряє вам, аби гроші!

Дівчата кинулись до своїх скринь і з затиснутими в руках акче, курушами та динарами метнулися з кімнати.

Одна новенька не проявила зацікавленості і мовчки, як зламана вітром стеблина, сиділа, схилившись, у кутку на канапі.

Стара поволі почала збирати своє добро, складати в торбину. Кожен шматок вона згортала кілька разів, клала, потім знову виймала.

Кальфа нетерпляче притупнула ногою.

– Та швидше-бо!

– А ти йди, голубонько! Йди! Не бійся – я не злодійка. Та й не сама ж лишаюся, є кому за мною слідкувати. – І стара ско-цюрбленим пальцем показала на новеньку. – Йди, не барися. А я зберу – і за тобою… Бо там усе розхапають…

Останні слова підстьобнули кальфу, і вона, грюкнувши дверима, погримкотіла надвір.

В ту ж мить стара підняла покривало, кинулась до дівчини і зовсім іншим голосом вигукнула:

– Златко! Люба! Невже не впізнала мене?

– Арсен?! – Дівчина не повірила своїм очам, а потім з риданням упала йому на груди. – Милий мій! Ти тут!..

– Тс-с-с! – Арсен затулив їй долонею рота. – Слухай уважно! Ми з Ненком прибули по тебе. Наша підвода стоїть у дворі. Я приніс тобі інше вбрання. – Він миттю вихопив його з торбини. – Накинь на себе цю лахманину рабині і, поки твої подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у двір і жди нас біля воріт… Ми не забаримося. Швидше!

Він допоміг їй одягтися, жужмом упхнув своє манаття в торбину і, знову зігнувшись, як стара баба, пошкандибав з кімнати.

Біля воза йшла жвава торгівля. Ненко не скупився, за безцінь продавав те, що втридорога купив з Арсеном учора в заморських купців. Кальфа і дівчата держали в руках по кілька сувоїв дорогих тканин і, більше, мабуть, не маючи грошей, із заздрістю й жалем дивилися на остачу, що лежала на возі.

Вийшовши з гарему. Арсен почекав, поки мимо нього пробігла Златка, а потім пошкандибав до воза.

– Скупилися, сороки? – прокаркав до дівчат. – Бачу – накупили… Ну, й досить з вас! А тепер – киш, киш! Ніколи нам, треба їхати далі, бо у вас, хе-хе, в гаманцях нічого не лишилося! – Він зліз на воза. – Поганяй, старий!

Ненко підняв камчу – хльоснув коней.