Штіллер

«Як ми зробимо? — запитав Рольф, коли вони пили каву.— Треба замовити машини на меблі. На коли тобі краще? Бо я не маю наміру брати на себе весь клопіт із переїздом. Ти будеш тут другого тижня?» Сибіла дуже добре розуміла, чому він поспішає, хоч їй самій той переїзд був дуже не до речі. «Ну так, я розумію,— відповіла вона,— але сьогодні ще не можу тобі сказати, чи буду».— «А коли зможеш?» — «Завтра!» — «Чому ти так нервуєшся?» — «Я не нервуюсь,— відповіла вона.— Чого б я мала нервуватися?» Сибіла сподівалась перечекати, поки ухвала визріє сама, аж раптом маєш — ультиматум, двадцять чотири години на роздуми! А йшлося ж про все, що їй було дороге на цьому світі, про Штіллера, про Рольфа, про Ганеса і про ще не народжене життя, про людей, рідних її серцю, і про неї теж, про те, чи зможе вона сама вибрати свою долю. Так, про те! А завтра Рольфові треба знати, чи замовляти машини на меблі, завтра за кавою... Дитяча вистава в цирку (каже Сибіла) була для неї зовсім не забавкою, саме там вона зважилась — на Париж, на Штіллера, на ризик. В денному світлі цирк видався їй набагато убогішим, просто жалюгідним, всюди впадало в око, що його помпезність дуже пошарпана; тим приємніше було бурштинове світло під осяяним сонцем наметом, амфітеатр, повний строкатих, галасливих дітлахів, духовий оркестр, пах тварин і зрідка рев, наче з пралісу. Сибілі все здавалося прекрасним. У Парижі, міркувала вона, знайде якусь роботу, байдуже яку, уже як ризикувати, то ризикувати. Сибіла не боялася. Клоун, що розпочав виставу, вважав, очевидно, дітей за дурних дорослих і не мав великого успіху; Ганес, що був уперше в цирку, стежив за нерозумним дядьком і навіть не усміхався, тільки зловтішно радів, коли той спотикавсь, і не хотів, щоб він знов виходив на сцену. Сибіла мала піти й сказати йому, щоб Він більше не з’являвся. Далі почалися стрибки тигрів: ляскіт батога, хрипке пирхання. Сибіла зачаровано дивилася на сцену, забувши на хвилю навіть про Париж, а Ганес, смокчучи цукерок, допитувався, навіщо ті страшні звірі весь час стрибають, крізь обручі. Він не бачив у тому ніякого глузду. Натомість нерпи захопили його. Сибілі, що й так мала що вирішувати, довелося ще зважувати, чи не хотіла б вона стати нерпою. Як коні почали танцювати вальс, Ганес захотів додому. Сибіла могла вже спокійно піти до Штіллера. Але не пішла. Ще ні! І саме тоді, як життя сімох чоловіків повисло на усміхнених щелепах дівчини з трапеції, Ганес помітив унизу під помостом якогось неохайного чоловіка в чоботях, що вбирав табун собак у кумедні спіднички, чорні фрачки, білі шлюбні сукеньки, а ті ніяк не могли дочекатися своєї черги. Сибілі довелося взяти малого на коліна, щоб він не впав між риштунки. Здається, тоді вже вона твердо вибрала, що їй робити, хоч і всю її увагу поглинув небезпечний номер на миготливих трапеціях. Якось буде, міркувала вона. Раптом діти навколо радісно зойкнули в один голос: срібляста дівчина з трапеції покинула свою небесну гойдалку і, зробивши карколомний стрибок, заколихалася у великій сітці. І диви — ціла-цілісінька. Оркестр заграв Верді. Антракт! Ганес теж хотів вийти, як і решта дітей, проте Сибіла не рушала з місця, мов зачарована: строкато вбрана жінка, що, видимо, цим заробляла собі на життя, продавала шоколад, і для Сибіли то був найкращий номер за цілу виставу: незалежна жінка...

Незадовго перед сьомою, відвівши Ганеса додому, вона з’явилася до Штіллера, що свистів у майстерні, наче дрізд, і, спорожнивши ковану валізу, вже пакувався. Отже, не жартував, справді готувався до подорожі. Чому Сибіла прийшла без речей? Виявилося, що Штіллер «і так» мав їхати до Парижа, не сьогодні, не завтра, але скоро, з приводу однієї бронзової скульптури, яку можна було вилити тільки в Парижі і яка — охоронець теж так гадав — на майбутній виставці була просто необхідна. А Юліка? Він мав такий чудовий привід поїхати до Парижа, що Юліка не матиме причини хвилюватися й наганяти собі гарячку через цю подорож. Сибіла зрозуміла. Вона просто сказала: «Ні». Штіллер образився. «Я їду...» — «Добре — сказала вона їдь». Він вважав, що то смішно. Стільки говорили про Париж, мріяли, а тепер... «Прошу,— сказала,— їдь!..»

Штіллер поїхав (бо й так мав їхати), сподіваючись, Що Сибіла пожалкує і приїде потім. Сибілу вже не цікавили його сподіванки. Другого дня, п’ючи каву, вона заявила Рольфові: «Я не їду до Парижа». Рольф силкувався на радощах теж не втратити свого хваленого спокою. Вона додала: «Але я їду на тиждень до своєї приятельки в Санкт-Гален». І ти ба, цього разу він таки пошпурив філіжанку об стіну. Лишившись сама, Сибіла розгорнула на колінах телефонну книгу, загасила в попільничці цигарку й знайшла номер лікаря, що єдиний їй був потрібний, тоді набрала номер і стала чекати, не чуючи навіть, щоб у неї колотилося серце. Її саму дивувала така байдужість. Так треба зробити — що швидше, то краще.

* * *