Штіллер

Отже, їй довелося поїхати до Понтрезіни.

Понтрезіна зустріла її дрібного мжичкою. Сибіла перелякалася, наче за цілу дорогу жадної хвилини не сподівалася, що справді доїде до неї. А тим часом Понтрезіна означала, що потяг просто далі не їхав; ще гірше, в цю пору назад теж не було вже потяга. Сибіла наче опинилася в пастці. Крім неї, висіло двоє тамтешніх мешканців. Вона здалася на ласку якогось носія в зеленому фартусі, що поклав її валізки й лижви на сани; Сибіла йшла ззаду по розмоклому снігу. Клятий плакат — він однаково міг рекламувати Капрі чи якусь купальню в Північному морі! — мав, звісно, на думці лютий чи березень, а не листопад. Щоправда, носій запевняв, що на горі є добрий сніг. Але навіщо Сибілі був сніг? Навіщо їй був той старомодний першокласний готель? Із півгодини вона, не знімаючи хутра, що було для неї, так би мовити, останнім притулком, сиділа на ліжку й дослухалася до деренчливого гучномовця, з якого линув «Дунайський вальс» над порожньою ковзанкою, освітленою прожекторами. Потім вона зійшла до бару, замовила віскі й, шукаючи рятунку, стала фліртувати з якимось добродієм, що випадково виявився французом, а отже, був дотепний...

Зводини з Вільфрідом Штіллером, дипломованим агрономом, призначено на ту п’ятницю: «можливо, з принагідними відвідинами материної могили», як дізнаюся я з копії листа.

Здається, кінець був препоганий, а її прощання з Штіллером — хоч би які ми були певні, що все між нами скінчилося, а прощання однаково має відбутись! — не обійшлося, на жаль (каже Сибіла), без тяжких образ, без приниження, і з її боку також.

Я протоколюю:

Сибіла, тоді ще завзята спортсменка, тинялася по Понтрезіні, рада, що Штіллер, вернувшися з Парижа, не має грошей, щоб приїхати до неї. Зате він не давав їй спокою телефоном, аж швейцар їхнього готелю, швидко зметикувавши, що ті виклики не вельми бажані, співчутливо кривився, повідомляючи її, що викликає Цюріх. Півсвідома надія, що, може, то Рольф, не давала їй просто не підходити до телефону; та й швейцар надто багато собі дозволяв. Вона почула, як він сказав одного разу: «На жаль, пані докторова саме вийшла, десь хвилину тому». Вона стояла у вестибюлі і, помітивши міну того шляхетного сутенера, що, напевне, за свою послужливість розраховував на особливі чайові, зайшла до кабіни й зателефонувала до Штіллера. Але тепер уже Штіллера, здається, покинув добрий дух. Лютий, що йому довелося випрохувати її адресу в Кароли, він розмовляв, як паша. Що Сибіла могла йому сказати? Що тут сніг, авжеж, цілком пристойний сніг, а сьогодні навіть сонце, атож, дуже гарне товариство, тоді почала розводитись про шалені успіхи в катанні на лижвах, про гальмування, нахил корпуса, поворот від клубів тощо. Базікала, як дурне дівчисько, про француза, що «танцював, як бог», так, так, француз, про «шалений» настрій, про те, що її покій просто «чудо», дистанція максимальна, та ні, не тільки француз хоче з нею одружитися, а всі, «першокласна банда», справді, а їхній учитель «милий хлопець». Час від часу, як Штіллер мовчав, чути було голос: «Три хвилини скінчилися, прошу вкинути належну платню. Три хвилини скінчилися, прошу вкинути...» І Сибіла вкидала, наче їй не досить було тієї дитячої розмови. Її опосів диявол, якесь химерне почуття, що приглушило всі інші. Сибіла тепер нічого так не боялася, як своїх правдивих почуттів...

Рольф, її чоловік, і далі мовчав.