Штіллер

Коли одного дня Штіллер власною персоною з’явився у вестибюлі готелю, аби довідатись, що ж, власне, сталося, він, очевидно, не мав сили звільнити цю збаламучену жінку від її дитячого тону. Штіллер давав себе ранити тим фальшивим тоном, і безпорадна Сибіла безжально знущалася з нього. То був наче якийсь механізм: як тільки Сибіла відчувала, що він починав жаліти сам себе, то не могла втриматись, щоб далі не ранити його. Вони подалися гуляти рівниною в напрямку Самадена, Сибіла в чорних лижвяних штанях, елегантна, спортивна, засмагла, а Штіллер у повсякчасному своєму дощовику, блідий, як і всі, хто прибував з долини. «Як твоя виставка? — спитала вона.— Уже вилив скульптуру?» Від її грайливого тону він просто занімів і отупів. Йому нічого не спадало на думку. Навіть її знайомий із Дюссельдорфа, хвацький хлопець, що знав безліч анекдотів про пілотів і про події на Східному фронті й на острові Кріті, був куди цікавіший за Штіллера! Вона так йому й сказала: «А як він уміє жити, щоб ти знав! Просто з нічого вміє робити гроші...» Штіллерові довелося вислухати, як то гарно, коли чоловік «робить» великі гроші. Він якийсь магнат із важкої промисловості. Ото вже знає, як тішитись життям! «Хоч, власне, він, як чоловік, не на мій смак»,— сказала Сибіла. Штіллер поглянув на неї збоку, але й далі сумно мовчав. Тільки подеколи казав: «Ну й гидка ж ця Понтрезіна!» Сибіла звихнула ногу й трохи шкутильгала. «Проте вчора я вже знову танцювала!» — заявила вона. Щось її під’юджувало захоплюватися тим, що Штіллер зневажав, і вона знову стала розповідати, який дотепний той добродій із Дюссельдорфа, кавалер Лицарського хреста, який він мужній, говіркий, спритний на вигадки, наприклад, коли йому здається, що він когось образив, він дарує йому мерседеса, байдуже, чи то чоловік, чи жінка. Далебі, дарує! Штіллер тільки сказав: «Та я вірю!» Або ж інший приклад: у їхньому готелі була одна дівчина, закохана в шведського студента, і в того добродія з Дюссельдорфа відразу виникла чудова ідея привезти шведського студента сюди, і то літаком. «Прекрасно, правда ж?» — сказала Сибіла, даючи взнаки своєму нудному й похмурому супутникові, що чоловіки, які роблять гроші, теж можуть бути вельми приємні. Очевидно, Штіллер сказав: «Можливо» — або спитав: «Навіщо ти мені це оповідаєш?» Але він був ображений і не знав, як спинити ту Сибілину балаканину. До речі, під час тієї прогулянки вона вперше помітила, що Штіллер затинається, не може вимовити певних слів, а саме тих, що починаються на «м». Їх поминув якийсь юнак з обличчям шоколадного кольору і з білою плакатною усмішкою інструктора їзди на лижвах. Сибіла голосно привітала його і пояснила: «Це Нюо». Він слухняно, стомлено спитав: «Який Нюо?» Отже, то справді був інструктор, який Сибілу із звихненею ногою просто-таки доніс на руках до рятувальних  саней. «Ну хіба ж не милий хлопець?» — спитала вона. І повела далі, все таким самим тоном. Звичайно, Сибіла знала дуже добре, де Штіллерові найприємніше було б пообідати — в якомусь сільському заїзді, повному тутешнього люду. Але, під’юджувана дияволом, як уже сказано, втішаючись тим почуттям, вона відразу вибрала щось «шалене». Чому Штіллер не оперся? Його непевність ображала Сибілу: вона почувалася так, наче то Штіллер її кидав напризволяще. І то був чоловік, що його вона кохала? В «шаленому» ресторані панував рідний швейцарський дух, що його Штіллер не Зносив, але вже щось із три пари рук простяглося взяти їхній одяг, пані докторову привітали, як постійну гостю; і решта все — окремий столик, два окремі меню, надруковані в стилі Гутенбергової біблії, старший кельнер у фраці, що був такий ласкавий звернути їхню увагу на свіжі омари, і то цілком інтимним тоном,— усе те було мішаниною витонченості й шантажу, що дрібного міщанина Штіллера, коли він не був у гуморі, робила цілком безборонним. На столику стояло три троянди, враховані в ціну, і, звісно, горіли свічки. Штіллер навіть не мав відваги сказати Сибілі, що ціни видаються йому дивовижними. «Що ти їстимеш? — спитала Сибіла з материнською турботою й додала: — Я маю з собою гроші». Кельнер, що подавав вина, вбраний виноробом, уже стояв коло них, і Сибіла запросила своє шатонеф-дю-пап, шістнадцять франків пляшка, зате вистояне. «Побачиш,— сказала вона Штіллерові,— це шатонеф — просто поезія!» Сибіла слухала сама себе: диявол укладав їй до вуст вислови такої особи, якій Штіллер не годен був відповідати. Потім, майже самим лише поглядом замовивши «своє» філе міньйон, вона змусила безпорадного Штіллера вибрати для себе слимаки, хоч він трохи й сумнівався, чи слимаки пасуватимуть до шатонеф-дю-пап. Штіллер признався, що ніколи ще не їв слимаків, і відчув себе таким мізерним, що не спромігся заперечити їй. Отже, слимаки! А потім Сибілі вклонився якийсь пан і коротко, щоб не заважати, сказав по-французькому, що здобув сьогодні другий ступінь із лижного спорту; Сибіла привітала його помахом руки й пояснила Штіллерові, що то Шарль Буайє. Голодний Штіллер, несміливо жуючи шматочок хліба, спитав: «Хто такий Шарль Буайє?» Француз, що танцює як бог. І Сибіла, поки Штіллер куштував шатонеф-дю-пап, розповіла «чарівну» історію: як вона цього француза — до речі, він дипломат — під час танцю жартома назвала Шарлем Буайє, і справді виявилося, що його прізвище Буайє «Смішно, правда?» — спитала вона. Штіллер глянув на неї, як пес, що не розуміє людської мови, й Сибіла заледве не погладила його, як пса. Не погладила тільки тому, щоб не давати йому ніякої надії. Побачивши, що Штіллер уже надпив свою чарку, вона весело сказала: «На здоров’я!» Він збентежився й теж підніс свою майже порожню чарку: «На здоров’я!» Та, попри все, Сибілі було так прикро, що вона майже не могла їсти свого філе міньйон; натомість Штіллер, хоч як бридився, присилував себе ковтнути тих дванадцять, слимаків. Сибіла — Штіллер був такий нудний, що їй весь час доводилось самій підтримувати розмову,— закурила тим часом цигарку й сказала: «Мені написав Штурценегер. Йому треба секретарки. Що ти скажеш? І саме мене! — Штіллер порпався в черепашках.— Він закоханий у мене,— додала Сибіла,— навіть мій чоловік помітив. Справді. Мені теж подобається твій приятель... — А між розмовою напучувала його: — Візьми ще підливи, любий, це ж найкраща підлива! — Штіллер слухавсь і брав підливи.— Справді,— вела вона далі,— Штурценегер запросив мене. Здається, він захоплений Каліфорнією. Сто доларів на тиждень, що ти скажеш? І дорога оплачена! Сто доларів — це тобі неабищо, і за чверть години можна бути біля моря...»