Штіллер

Через два дні, як Сибіла в товаристві добродія з Дюссельдорфа вийшла з їдальні, він стояв неподалік, наче привид. «Чого ти не приходив?» — відразу спитала вона, навіть не привітавшись; Сибіла була вражена. «Ти вже їла?» — спитав він. «А ти ні?» Штіллер був блідий з утоми, неголений. «Звідки ти з’явився? — спитала вона далі. Штіллер поміг їй одягти хутро, що його ніс за нею так званий бой, хлопчик, прибраний у циркову ліврею.— Я позавчора чекала тебе на сніданок. Де ж ти був?» Вона кивнула добродієві з Дюссельдорфа, що чекав на неї коло ліфта, прикурюючи сигару; він поводився так чемно, що Штіллер його навіть не помітив, кавалер на всі сто... Штіллер повернувся з Давоса. Сибіла довідалась про це, як вони крізь обертові двері виходили на мороз. «З Давоса?» — спитала вона, але скляна переділка якраз відгородила її від Штіллера, що йшов за нею.— З Давоса?» — ще раз перепитала Сибіла вже надворі. Штіллер розмовляв у санаторії з своєю хворою дружиною. Він оповів про ту розмову коротко й сухо. «І це все,— закінчив він.— Чого ти така здивована?» І справді: ціле літо Сибіла чекала на це, сподівалася, мовчки домагалася цього. А тепер для неї це був шок. Вона почувалася винною. «А Юліка? — спитала вона.— Що каже Юліка?» Штіллера, здавалось, не цікавила Юліка. «Ви розлучаєтесь? — питала далі Сибіла.— Що це означає? Не можна ж так просто...» Штіллер видався їй жорстоким нелюдом, його поведінка вжахнула її. Тепер раптом Юліка не була вже далекий привид, а реальна жінка, хвора, покинута, нещасна жінка, сестра. «Слухай,— мимоволі вихопилось у неї,— ти не повинен був так робити...— Вона поправилась: — Ми не маємо права. Я знаю, я сама винна. Це ж божевілля, просто вбивство...» Штіллер був спокійний, а помітивши, як вона хвилюється, став навіть якийсь зловтішний. Він уявляв себе вільним, цілком вільним, і ту хвилину йому вистачало, що він чогось доконав. «Я голодний»,— заявив він, виразно показуючи, що він не має ані бажання, ані причини далі думати про Юліку. Вони ввійшли до заїзду, повного місцевих залізничників, що, маючи вільний вечір, грали в карти, кожний із сигарою в зубах. Побачивши елегантне Сибілине хутро, вони притихли, аж поки один сказав: «То ми граємо чи не граємо?» Тут не було меню, надрукованого в стилі Гутенбергової біблії, зате була огрядна господиня, що особисто привітала гостей, подавши вогку руку, потім змела з лакованого дерев’яного столика розлите пиво й крихти. На чорній табличці, що висіла на стіні між лавровими вінками та призами мисливського товариства, були виписані ціни розливного вина: вельтлінер, кальтенер, магдальнер, доле; а над табличкою — неодмінна, трохи зблякла фотографія генерала Гізана[37]. Голодний Штіллер був упевнений, як дроворуб, що повернувся з своєї тяжкої роботи, стомлений, неквапливий, задоволений собою; широкими долонями він відразу розламав булку навпіл. Тим часом до Сибіли, що сиділа коло кахляної груби, вискочив на коліна кіт і замуркотів, домагаючись пестощів. Штіллер тішився вже наперед печенею і домашньою ковбасою; салату тут не було. Залізничники, поки один тасував карти, розмовляли вдавано злісним тоном, хоч насправді злості не відчували, про дорогу, але надаремну конференцію великої четвірки, а як почали знову грати, то зосереджено замовкли, і в низенькому приміщенні заїзду залягла мовчанка, що захопила також Сибілу й Штіллера. «Ти ще нічого не розповів мені про Париж»,— озвалася Сибіла, яку та мовчанка, очевидячки, пригнічувала. Коли вернулась огрядна господиня — правда, ще не з їжею, якої чекав Штіллер, а з вином,— він звідався про кімнату. «На одного чи на двох?» — спитала господиня, коли Штіллер пішов з нею оглянути кімнату... Якусь хвилину Сибіла сиділа сама, єдина жінка серед гостей. Вона гортала часопис спілки велосипедистів, не читаючи його. До їхнього столика підсів якийсь робітник; злизуючи піну з губів після пива, він дивився на даму з відвертим недовір’ям, навіть зневажливо, наче знав те, про що бідолаха Штіллер іще навіть не здогадувався. Як він поставився б до її признання, що їй самій, коли вона спробувала його висловити, видалося просто неймовірним, неможливим, страхітливим! Сибіла чудувалася, що вона може дивитися йому у вічі,— а могла, навіть тепер, як Штіллер вернувся й сів поряд неї, бадьорий, голодний, зовсім не переймаючись тим, що Сибіла, яка вже пообідала, випила тільки чарочку вишнівки. Залізничники оповідали, що десь коло Бергюна зсунулась лавина. Але чутки були перебільшені: Штіллер бачив ту лавину і запевнив засмаглих робітників, які з поважними мінами чадили своїми сигарами, що дорогу вже розчищено. Сибіла була вражена. Навіть захоплена: їй стало легше, як вона побачила, що Штіллер своєю спокійною діловитістю обеззброїв тих людей, яких вона трохи боялася; тепер вона відчула себе в захистку. І робітник, що підсів до їхнього столика, вже не дивився на неї зневажливо, навіть присунув їй попільничку, хоч вона його й не просила. А як уже заплатив за пиво й лаштувався йти, то скинув картуза й побажав Штіллерові та Сибілі приємного вечора «наодинці». Штіллер, не перестаючи їсти, запитав: «У тебе щось сталося?» — «Чому?» — «Ти нині якась дуже тиха».— «Я рада, що ти приїхав,— сказала Сибіла.— Я була така люта на тебе, думала, що ти просто зник, а мене кинув тут.— Вона зняла з колін кота, й він скочив на підлогу, задерши хвоста.— Чому ти не лишив мені хоча б записку?— сказала Сибіла.— А я зробила дурницю, щоб ти знав, страшну дурницю...» Штіллер їв далі й, видко, не сподівався нічого страшного. Він був у Давосі, розлучився з хворою Юлікою; що ще могло його тепер налякати! Він усміхнувся: «Що ж ти зробила?» Але саме з’явилася товста господиня з двома склянками кави, й Сибіла полегшено відітхнула. Вона ж бо зовсім не хотіла говорити про те! Буває, станеться щось таке, що саме собою не має ваги і набирає її аж тоді, як про нього скажеш, до того ж набирає дарма, бо воно й не повинне мати ваги! Як вони й боялися, чорна кава в склянках була гірка, гаряча, аж язик обпікала, але дуже погана, не схожа на каву: вони намагалися присмачити її гумором і великою кількістю цукру, проте від цукру те руде питво стало просто гидке. Штіллер почав розповідати про Париж. Чому Сибіла не запалася крізь землю? Вона вдавала, що слухає його. Хіба не сняться нам страхітливі сни, а проте другого ранку ми не западаємось крізь землю? А то ж були тільки страхітливі сни — так уявлялося Сибілі, коли вона згадувала дві останні ночі... «До речі, я тобі щось привіз! — перебив Штіллер свою розповідь про Париж.— Де ж я його дів?» Сибіла тим часом налила в чарки вина. «Ти знаєш парфумерні крамниці на Вандомському майдані?» — засміявся він і став розповідати, як шукав їй парфумів. Вандомський майдан, як відомо,— великий прямокутник, оточений аркадами, фортеця французької парфумерії; кожна фірма має там свою крамницю, і мусиш знати ту марку, що тобі треба, а то доведеться ходити від крамниці до крамниці й зволожувати пальці різними парфумами. Штіллер був певен, що Сибілині парфуми впізнає серед сотні інших. Дівчата були терплячі, зволожували навіть свої маленькі руки, коли Штіллер напахав уже всі пальці. Звісно, він стає дедалі невпевненіший. Так він іде від крамниці до крамниці по всьому майдані, від руки до руки, від запаху до запаху. Але дівчата не сміються з нього, навпаки, його поважна заклопотаність навіть захоплює їх, тільки французької мови йому не стає, щоб змалювати потрібний запах. Штіллер занотовує собі назви. Наприклад, на правому вказівному пальці в нього написано «Сандал». Але за ті кілька годин останього дня в Парижі всі назви йому змішалися; він міг тепер тільки показувати пальці: «Celuilà»[38] Часом навіть дівчата в крамниці не можуть розрізнити запахів, і доводиться кликати шефа. Штіллерові то взагалі кожні парфуми нагадують Сибілу, а то знову ніякі не нагадують. Аж голова йде обертом, скільки їх є всіляких; його руки — наче дві палітри, повні запахів, і він ходить з розчепіреними пальцями, щоб ті запахи не змішувалися. Ох, яка в тих відтінках утіха і яка мука! А ще до всього дівчата допитуються, чи він шукає парфумів для блондинки, чи для брюнетки, а чи, може, для рудої? Це не однаково, о ні! Не знав також Штіллер, що ті самі парфуми на іншій шкірі й пахнуть інакше. То нащо ж йому здалися всі ті дівчата з їхніми пробами на своїй шкірі? Незадовго перед тим, як крамниці мають зачинитися, він кидає пошуки. Ввечері в театрі Жуве («Школа жінок») він майже забуває про парфуми, такий-бо чудовий той Жуве; але пальці не дають йому спокою, і в антракті він знов починає обнюхувати їх. Вже йдучи додому, спиняється серед дороги, стягує рукавицю й нюхає пальці, та даремно. Нюх у нього знову гострий, але тепер пальці вже не можна розрізнити, всі однаково пахнуть. Врешті він миє руки, анітрохи не помудрішавши. А другого ранку перед від’їздом іде й купує парфуми навмання... «Не уявляю собі, чи це ті»,— сказав Штіллер трохи збентежено, віддаючи нарешті Сибілі колись елегантську, але вже пошарпану за довге носіння в кишені коробочку. «Сірий ірис!» — засміялася Сибіла. «То ті?» — спитав він. Сибіла відразу відчинила флакончик і розтерла кілька крапель на руці. «Мені «Сірий ірис» страшенно подобається!» — сказала вона, і Штіллер почав нюхати їх на Сибілиній руці, тобто на тій шкірі, що належиться, дедалі більше розчаровуючись. «Ні,— сказав він,— не ті!» Сибіла й собі понюхала. «Але ж дуже гарні! — заспокоїла вона його, навіть не маючи потреби прикидатися, і сховала флакончик до торбинки.— Дякую!» Невдовзі по тому Штіллер розрахувався, вони допили вино, не з’ясовуючи, чи Сибіла вернеться до свого готелю, чи ні. Що він надумав? Здавалося, він на щось зважився, але на що саме? «Допивай!» — сказав він спокійно, ще сидячи, але вже знявши з вішалки її хутро. «Це все не має значення,— мовила Сибіла,— але я мушу тобі сказати. Справді не має значення». Його майже цілковита байдужість не давала їй знайти відповідні слова. Здавалось, він і досі ні про що не здогадувався, анітрохи. Чи, може, знав уже й справді не брав до серця? «Я така дурепа,— всміхнулася вона.— Я, бачиш, помстилася в найбезглуздіший спосіб: дві ночі спала з двома різними чоловіками...» Штіллер немов нічого не чув і не розумів: він не озвався, навіть не здригнувся. Потім з’явилася господиня з рештою грошей, спитала, чи сніданок занести їм до покою, чи ні; щоб показати свою гостинність, вона ще трохи постояла коло столу. Десь хвилин із десять тяглася порожня розмова про лавини, про погоду взагалі й про готельні справи по війні. Нарешті, як вони знову лишилися самі, Штіллер, і далі тримаючи на колінах її хутро, спитав: «Що ти цим хотіла сказати? Сибіла глянула на мисочку з-під кухля, що її Штіллер крутив на столі, і ще раз відверто сказала — тепер відвертість здавалася їй необхідною, останньою ще можливою чесністю, хоч би як Штіллер сприйняв її слова: «Я дві ночі спала з двома різними чоловіками... ось що я хотіла сказати...» Тепер він знав усе. І прийдешнє (так гадала Сибіла) тепер залежало тільки від того, як Штіллер поставиться до її страхітливого вчинку. Залізничники відклали карти, один стер губкою запис на чорній таблиці, бо тепер уже й так відомо було, хто має платити, решта, позіхаючи, говорили про свій програш. Була одинадцята година. Вже надівши кашкети, залізничники теж побажали Штіллерові й Сибілі, що лишилися в заїзді самі, приємного вечора «наодинці». Він і далі грався мисочкою. «Зі мною теж таке було,— мовив він,— тільки я нікому ще про це не розповідав. Давно колись. Я добре знав, кого я кохаю, а все ж! Це навіть сталося дорогою до неї, ввечері перед нашою зустріччю. Раптом я склеїв дурня... так само як ти,— додав він і лишив мисочку.— Я знаю, що це таке...» Більше він нічого не сказав. «Склеїв дурня»! Той вислів, видко, дуже втішив Сибілу, дав їй надію, ба навіть упевненість, що від тієї хвилини вона знову стане на правдивий шлях. Вони того вечора навіть вірили (так каже Сибіла), що то може бути їхній спільний шлях.