Штіллер

І т. д.

Аж дорогою назад у них дійшло до трохи реальнішої розмови, хоч короткої й односторонньої. Вони йшли рипучим снігом, і з їхніх уст здіймалася пара. Було страшенно холодно, проте гарно: праворуч і ліворуч височіли снігові намети, будинки були наче в пухових подушках, на небі яскріли зорі, ніч здавалася порцеляновою. «Де ж ти зупинився? — поцікавилась Сибіла, коли вони стояли вже перед крикливою брамою її готелю.— Ти завтра ще будеш тут? — питала вона далі, щоб почати прощання, може, навіть остаточне.— Ти мене просто приголомшив,— казала вона, бо він мовчав.— Тепер тебе раптом почала влаштовувати наша подорож,, тепер, коли ти й так мав їхати до Парижа, тепер ти знайшов дуже гарну причину, тепер я повинна була негайно йти до тебе, аж тепер наш Париж став можливий. Знаєш, тієї миті я відчула себе твоєю коханкою...» Штіллер мовчав, і не знати було, чи він збагнув, що в ній зламалося. Про що він думав? А що їй більше нічого було пояснювати, то вона спитала про назву якогось сузір’я просто над засніженою брамою. Їй довелося двічі питати, поки Штіллер відповів: «Атож,— мовила вона по хвилі, наче в якомусь зв’язку з тим сузір’ям,— де я буду за рік? Не знаю. Може, справді в Каліфорнії!.. Смішно,— додала вона,— в тебе все достеменно відомо наперед. Ти, мабуть, ніколи не змінишся, навіть у своєму зовнішньому житті.— Вона не мала на думці чогось поганого, але відчула, що слова її жорстокі, й хотіла загладити їх: — Чи сам ти гадаєш, що колись змінишся? — Питання прозвучало не ласкавіше, навпаки. Хоч що б вона тепер сказала, все було б невдатне.— Ох, Анатолю,— врешті мовила вона,— я справді тебе дуже кохала...» Якийсь лижвар, що тренувався на довгих дистанціях, ще один Нюо, плавкими кроками пройшов, ледь порипуючи лижвами, повз мовчазну пару. Рони дивилися йому вслід, наче понад усе цікавилися спортом; на жаль, він скоро зник і знову лишив їх самих. Нарешті, зовсім уже задубівши, вони розійшлися, але, ще не маючи сили попрощатися, похапцем домовилися вранці разом поснідати.

На той сніданок Штіллер не прийшов.