Штіллер

Неправда: як казати щиро, я не можу бути сам, жадної години в житті я не міг бути сам! І знову ж таки, як казати щиро, здебільшого зі мною була жінка. Спочатку — моя люба, ласкава мати. Я заледве здав на атестат зрілості й радів за неї — тепер вітчим не зможе їй сказати: «Ну от, маєш свого укоханого синочка!» Потім я з казенним вовняним коцом під пахвою пішов відбувати вітчизняну кару й просидів майже ціле літо в казармі, але не був сам, бо турбувався за матір: моя служба здавалася їй чимось жахливим. На кожний поклик пам’яті зринає безліч годин, більше, аніж їх може вмістити пересічне людське життя, годин, що їх я мав за самітні,— вечори в готельних покоях з галасом на чужих вулицях чи з вікнами на подвір’я, ночі десь на вокзалах, весняні дні в міському парку, повному дитячих візочків і чужої мови, тоді знову обідні години в тій самій їдальні, прогулянки дощової пори в лісі, в глибокій певності, що вже ніколи не поговориш із людиною, на яку так палко чекаєш, усілякі прощання, чемні, й квапливі, й щирі, але також і жалісні, з плачем, відтягнені до останньої хвилини, боягузливі; незчисленні години, як уже сказано, а все ж я ніколи не був сам, жадної години. Завше я знаходив якусь внутрішню раду, приємний чи болючий спогад, жваву розмову з невидимою людиною, що здебільшого не існувала, але я собі її вигадував, щоб не бути самому, чи надію на якусь чудову зустріч за першим або за другим рогом вулиці. Хіба це самота? Може, я був сам, як ще тільки входив у своє мистецтво, майже вмів бути сам у правдивому значенні цього слова, сподіваючись виявити себе в глині чи в гіпсі; однак ця надія тривала недовго, з’явилося шанолюбство, радощі сподіваної слави й тривога, що тебе не оцінять. Цілими місяцями через глину, шанолюбство і гіпс я не бачив живої душі, поглинутий своїм мистецтвом, що ніколи не стало справдешнім, захований у чотирьох стінах своєї майстерні, без радіо, як середньовічний пустельник, мовчазний, як весляр, прикутий до галери, схимник у ставленні до дівчат, але тільки до них; зате радісний, мов той гномик із казки, на думку, що ніхто ще не вгадав моєї геніальності, і працьовитий, як віл під батогом, під батогом свого шанолюбства; отже, я не був сам. Не був я сам і коло порона на Тахо; я знав, що, як мене вб’ють, Аня не помре з горя й не піде в черниці, а й далі доглядатиме живих, даватиме кохати себе, але часом згадає й мене. Та коли мене потім ніхто не вбив, коли мені тільки зв’язали моїм же власним паском руки й ноги і кинули в кущі дроку, я теж не був сам; я мав сором перед Анею, думав, що помру від спраги, й не побачу Ані, кричав, поки міг, а тоді вже не кричав, але, мліючи, я мав Аню, мав пекучий сором перед нею. І не був сам, коли повертався додому, хоч уже передчував, що там мене зустрінуть, як чужого; вдень на дорогах, уночі на французьких вокзалах я виправдувався перед Анею, соромився, обурювався на неї, збирав проти неї докази; я не був сам. А потім, далеко від неї, я розповідав свій іспанський анекдот, і знайомі, хто менше, хто більше, вірили мені, але я знав, що тільки Аня знає правду, отже, теж не був сам. Смішно, але правда: завше коло мене була жінка, що завдяки їй я міг себе обдурювати. Я мав приятелів-чоловіків, не багатьох, щоправда; то була приязнь, але не омана, буцімто серед них ти не сам. Часто я згадував далеких приятелів, цікавився, що вони думають, радий був посперечатися з ними чи журився, як заходила сварка; але в тяжку годину, тоді, коли я не здатен був лишатися сам, завше з’являлася жінка, згадка про неї, надія, що жінка визволить мене з тієї самоти. Чому я не міг бути сам, чого мене покарано нудити світом із тією балериною, з тією морською твариною, аж поки врешті довелося ще й одружитися з нею? Певне ж, почав я, бо завше виявляв залізну волю там, де не треба було. Щонайменше тисячу й одну ніч я хапався за голову й засинав; навіть у подружжі я не міг бути сам. Я кинув її напризволяще, вона принижувала мене, а я її, але ніколи я не був сам. І не був сам у трюмі італійського судна як безквитковий пасажир, подорожній без паперів, що тікав до Америки. Тільки підкуплений кочегар знав, що я сиджу десь поміж бочками: там було темно, чимось смерділо й стояла така задуха, що з мене ( і з кожного на моєму місці) піт лився дзюрками; я добре розумів, що прекрасна Юліка бридилася б моїм потом, а отже, знову не був сам. А то могла бути найкраща нагода в моєму житті лишитися самому, нагода провести наодинці нескаламучених вісімнадцять днів і вісімнадцять ночей на здебільшого спокійному морі. Навіть не можу нарікати на морську хворобу. Тільки єдиний раз, здається, як ми поминули Гібралтар, я виблював, бо кілька годин нашим судном кидало на всі боки, але потім знову все затихло. І як же я скористався своєю нагодою, великою, як Атлантичний океан? Я запалив цигарку і, як спалахнула запальничка, відчитав напис на поближній бочці: «Chianti Italian Wine Imported»[42], потім знову запала тупа темрява з кількома маленькими шпарками світла між дошками і шурхотом корабельного гвинта піді мною, що не стихав ні вдень ні вночі. Можна було збожеволіти, і коли я не збожеволів, то тільки тому, що в уяві бачив Юліку на давоській веранді в стилі початку двадцятого століття й доказував їй те, що ще не сказав. Я тішився, що більше вже не побачу її, і там, у трюмі, то була моя єдина втіха. Чи був я сам? Щоразу, прокидаючись із довгого сну, я лякався, що смердючий корабель знову вертається до Європи, однак це не міняло моєї постанови ніколи більше не бачити прекрасної Юліки. Варто було мені згадати (між тими смердючими бочками я здебільшого сидів, бо ходячи натикався в темряві на линви й ланцюги) листа, що його вона прислала після того, як я її вбив на веранді, тільки перше речення з нього: «Немає, мабуть, сенсу повертатися до розмови з минулого тижня» і т. д., тільки перше речення, і я не пошкодував би ні за чим, навіть якби за мить наше судно наскочило на мілину і враз потонуло. Досить було згадати тільки Фокслії Або злощасну засмажку, що її та жінка ніколи не хотіла зварити, і сотні інших дрібниць, одні за одних сміховинніші. Але вісімнадцяти днів і дев’ятнадцяти ночей поспіль у темряві, де між просмоленими дошками весь час щось капало, безліку крапель-хвилин не вистачило, щоб убгати бодай у швидку стенограму думок порожнечу між мною і тією жінкою; я знову спотикався й стукався об іржаві штаби, знову сідав на сувої линв і злизував теплу кров із своїх рук, брудний від давнього й нового поту, невмиваний з Генуї, ніким не бачений, сліпий, мов кріт, оглухлий від шурхоту корабельного гвинта; і не минало жадної години — хіба як я спав,— щоб я не знаходив нового закиду тендітній жінці в Давосі, і ніхто не чув моїх найголосніших прокльонів, але самотній я не був. Нарешті в Бруклінському порту корабельний гвинт замовк; калатало тільки моє серце. Спершу вивантажили передній трюм. Аж через десять годин з’явився врешті мій кочегар із доброю порадою: посидіти в сховку ще два чи три дні, бо саме застрайкували докери. Минуло п’ять днів і, звісно, п’ять ночей, поки я почув-таки умовний посвист свого чесного кочегара; але я й доти не впорався з порожнечею, що постала між тією жінкою і мною. Треба було сходити на берег. Чи був я сам у Нью-Йорку? Я пробирався крізь мурашиний тлум на Таймс-сквер, цілими тижнями бачив насамперед телефонні будки, але поклав собі не телефонувати Сибілі. І не потелефонував, але сів у автобус і подався на захід, байдуже куди. Всяке мені випадало: нудне й цікаве, відразне й чудове. Я бачив прерії, різниці в Чікаго, мормонів, індіян, найбільші в світі мідяні копальні, найбільший у світі висячий міст, розмовляв із чужими людьми в молочному барі, місяць працював у Детройті, закохався в дочку одного консервативного сенатора, що мала власний кадилак, ми купалися в озері Мічіган, а потім я подався далі, бачив лісові пожежі, бейсбол, захід сонця на Тихому океані й летючу рибу; грошей я майже ніколи не мав, але посвистував з радощів, що я так далеко від Давоса й не дуже близько від Ріверсайд-драйв, від Нью-Йорка; я тоді міг бути сам, немов опинився на Місяці. Жінки віталися зі мною: «Привіт!», і я відповідав їм: «Привіт!» Після півночі я слухав останні вісті, щоб не чути тиші, бо серед тиші я не був сам, отже, волів слухати завше надійних дикторів, що рекламували найкраще мило, найкращу марку віскі, найкращу їжу собакам, а впереміж із рекламою лунала симфонічна музика чи принаймні сюїта з «Лускунчика» Чайковського: щоб я не був такий самітний. І хоч не було коло мене моєї тендітної балерини, зате була Little Grey, тендітна кішка, бестія, що весь час вистрибувала на підвіконня, хоч була мені як сіль в оці. Чи я ще ніде не писав про неї в цьому стосі паперу? Одного вечора я взяв і замкнув її до холодника, тоді спробував засвистіти, заснути, та дарма; через кілька годин я витяг її звідти, знаючи, що якби вона здохла, то я мав би великий клопіт, і коли вона по якомусь часі трохи розплющила очі, я був зворушений до сліз, що вона не заподіяла мені прикрості своєю смертю. Я доглядав її, аж поки вона знову почала муркотіти й тертися об мої штани. Принаймні вона жила, хоч і з переможною міною, але й далі була мені як сіль в оці. Потім, коли вона почала зловживати моїм нечистим сумлінням, я знову викинув її надвір — щоправда, ніч була не холодна. Вона нявчала, задерши хвоста. Я зачинив вікно, потім усі вікна, та вона вистрибнула на підвіконня і все нявчала, ніби я й справді вбивав її. Якийсь час я вдавав, немов нічого не бачу й не чую її нявкоту, що ним вона оскаржувала мене перед сусідами (насамперед перед мулаткою Флоренс). Нарешті крикнув: «Годі!», відчинив вікно, схопив її за карк і шпурнув клубком, дарма що вона пручалася, якомога далі в садок. Як усі коти, вона впала на лапи. І, на мій подив, відразу замовкла, навіть не вистрибнула на підвіконня, як я сподівався. Ну добре, вона лишила мене самого, але ж я знав, що кожної миті вона може стрибнути на підвіконня; отже, я не був сам.