Штіллер

Так (приблизно) звернуся я до пані Юліки Штіллер-Чуді, з тією умовою, що вона —, принаймні вона! не вважатиме мене за зниклого Штіллера, а решту все нехай залагоджує на втіху собі мій оборонець, мені вже тоді буде однаково.

Зважаючи на близький розгляд справи, мій оборонець розмовляє зі мною дуже коротко. Сповіщає: його промова (коли я справді не надумаю перед тим признатися) вже готова, навіть передрукована. Далі: він теж дістав від пані Юліки Штіллер-Чуді листівку (чи теж майдан Згоди?) з повідомленням, щоб ми сподівалися її завтра чи післязавтра.

Я лиш киваю головою.

Якби я вмів молитися, то молився б, щоб мене позбавили останньої надії втекти від самого себе. Часом пробую молитися, та нічого не виходить, власне, тому, що я сподіваюся, ніби молитва якось мене змінить, ніби завдяки їй я поборю своє безсилля, а коли переконуюсь, що все дарма,, то втрачаю надію опинитись на правдивій дорозі. Себто під правдивою дорогою я й досі розумію надію втекти від самого себе. Ця надія — моя в’язниця. Я знаю це, але від того, що знаю, надія не зникає, тільки ставить мені перед очі мою в’язницю, моє безсилля, мою мізерність. Я не досить іще втратив надію чи, як сказав би хтось релігійний, не досить іще покірний. Я чую, як вони кажуть: скорись — і будеш вільний, твоя в’язниця розпадеться, скоро ти будеш готовий вийти з неї, як мізерна, безсила людина.

Вони хочуть довести мене до божевілля, тільки щоб надати мені громадянство й мати все в порядку. Не спиняються ні перед чим. Від учорашнього дня вже нема нікого, хто б не зрадив мене ганебно, крім мого прокурора. То був тяжкий день. Я протоколюю:

1. Ранок.

Десь близько десятої години мене кличуть до прокурора. Та минає одинадцята, а я ще сиджу в приймальні разом із Кнобелем, що теж не уявляє собі, чого від мене хочуть. Кнобель боїться, що йому перепаде, наприклад, за махінації з сервелатом. Мене дуже розчаровує, як чесний Кнобель поводиться на саму думку про догану; він тремтить за своє місце. Звісно, він нічого не каже, але вважає, що краще не розмовляти зі мною ласкаво, поки ми сидимо в приймальні. Він читає газету, щоб собі самому здаватися незалежним. Міна в нього сувора, чисто чоловіча, наче понурість дає йому якусь гарантію, що він не знітиться й перед начальником. У Німеччині такі люди клацають каблуками, на Сході потирають руки, а в Швейцарії запалюють сигару й прибирають якомога неввічливішу позу, що має демонструвати рівноправність, наче тут коректну людину не може спіткати ніяке лихо. Виходить моторна секретарка й каже:

— Пан прокурор просить!

Кнобель не виявляє поспіху; адже пан прокурор теж тільки людина, і всі, ми платимо податки! А все ж забуває своє пенсне. Дивно, але двері вони лишають (може, навмисне?) відчинені, я нічого не бачу, проте чую десь таку розмову:

— За таке я не плачу гонорару!

— До речі,— каже прокурор,— не ображайтеся, що в паперах весь час мовиться про гангстера, що промишляє олійками до голови. Як бачите самі, вислів узято в лапки. Це вислів нашого в’язня...

— Я собі уявляю!

— Усе інше...

— Гангстер, що промишляє олійками до голови! — чути обурений голос.— Я подам у суд на нього за образу честі, хоч би скільки це мені коштувало, так і скажіть своєму в’язневі.

Невелика пауза.

— Ще тільки одне питання, пане директоре...

— Прошу, пане прокуроре, прошу дуже.

— Чи маєте ви якусь дотичність до Ямайки?

— Як це?

— Ідеться не про торговельні стосунки,— пояснює прокурор,— не зрозумійте мене хибно, пане директоре. Я хотів би лише знати, чи ви згадували щось про Ямайку, як пан Штіллер моделював із гіпсу вашу голову?

— Можливо...

— Ага.

— Я маю на Ямайці будинок...

— Ага.

— А чого ви питаєте?

Я чую, як відсуваються стільці.

— Ще раз красно дякую, пане директоре,— каже прокурор.— Нам відлягло від серця, як ми побачили на власні очі, що вас не вбито.

— Не вбито?

— Бо наш в’язень уперто твердить, що власноручно вбив вас кілька років тому.

— Мене?

— Так, на Ямайці.

Тепер настає Кнобелева черга. Його відрекомендовано як наглядача. Він має розповісти те, що чув від мене. Видно, що йому слова стоять поперек горла. Про те, як саме сталося вбивство, він розповідає погано, плутано, невиразно.

У джунглях! сміється директор,— Ви чули, пане прокуроре? В джунглях! Я не бачив на Ямайці ніяких джунглів, це просто химери, пане прокуроре, можете мені повірити...

— Я вірю.

— Химери!

Здається, Кнобель остаточно втратив певність і не зважується оповісти, як кров цього самого директора, що стоїть перед ним, змішується з рудавою болотяною водою і як чорні стерв’ятники чекають на ошатно вбраний труп,— саме ті подробиці, які тепер від нього вимагають. Натомість він питає:

— То ви директор Шміц?

— Відповідайте на моє питання,— каже директор,— Чим мене в’язень буцімто вбив?

— Індіянським ножем.

— Он як.

— Авжеж,— каже Кнобель.— Угородив спереду в шию, а тоді різонув ліворуч.

— Ага.

— Чи праворуч,— каже Кнобель знову невпевнено,— я вже не пам’ятаю.

— Дякую.

Нарешті Кнобеля відпускають.

— Мені дуже прикро,— каже Кнобель.