Проходячи через приймальню з шапкою в руках і з червоними як рак вухами, він навіть не вшановує мене поглядом... Як директор ставиться до свого вбивства, я не чую, бо Кнобель щільно зачиняє за собою двері. Розмова в прокуроровому кабінеті ще триває хвилин із десять. Я пробую читати газету, що її лишив мій наглядач, певне, якийсь соціал-демократичний орган, коли той добродій нагло з’являється в дверях і каже:
— Я дуже радий, пане прокуроре, що міг вам особисто розповісти, як усе було насправді, йдеться тут, як то кажуть, не про гроші, свого часу я вже заявляв, що ладен заплатити половину домовленого гонорару, і був би заплатив, але натискати на себе не дозволю. А як пана Штіллера моя пропозиція не влаштовувала, то, прошу я вас, хай би подав до суду, проте він, бачите, не зважився. Не має грошей судитися! Ті психопати завше так кажуть, і як я йому порадив звернутися до суду, він просто назвав мене гангстером. Ви б, прошу я вас, пане прокуроре, теж такого не стерпіли.
Добродій одягає в приймальні пальто. На вигляд він статечний, у кожному разі, не впадає в око, такий собі перший-ліпший перехожий із Бангофштрасе. На шиї в нього простий шовковий шарф, лису голову він теж прикриває простим фетровим капелюхом. Побачивши мене, він не скидає капелюха, тільки хапається за шию, ніби поправляючи шарфа. Я киваю головою. Властиво, чому? Він, виходячи, каже:
— Побачимося на суді.
Аж тепер мене кличуть до прокурора.
— Є такий тип мільйонерів,— кажу я,— що до них у правовій державі ніяк не підступишся, тож не дивно, що вони весь час воскресають...
Моторна секретарка відразу дістає доручення віднести якогось листа до готелю «Урбан». Я думаю: «Може, повернулася з Парижа Юліка?» Тим часом прокурор, що його я досі бачив тільки як гостя на своєму ліжкові, просить мене сідати.
— Отак-то, дорогий мій...— усміхається він.
Нас перебиває телефон. Він бере службову трубку, відвертається трошки вбік, оскільки розмова неслужбова, й слухає, тримаючи в руці в’язку ключів і дивлячись у вікно. Каже тільки, що не прийде обідати, бо по півдні має виїхати на місце події, й досить раптово уриває розмову, видно, після якогось питання, що на нього не хоче відповідати в моїй присутності. Потім трохи силувано звертається знову до мене:
— Сибіла вітає вас.
— Дякую,— кажу я.— Як там вона мається?
— Дякую,— каже він.— Радіє, що знову дома.
А коли на обличчі в нього остаточно згасла усмішка і збентежена мовчанка надто затяглася, наче тепер уже вирішено, що я зниклий Штіллер, а отже, й колишній коханець його дружини, яка тішиться, що знову дома, коли він сховав свої ключі, то висловив не вельми оригінальну сентенцію:
— А життя все ж таки дивна річ.
Мені теж нічого не спадає на думку.
— Якщо бажаєте, пане Штіллере, то пообідаймо разом. Ми маємо час до другої години. Пропоную вам, каже він, підводячись,— поїхати десь за місто.
2. Обід.
Майже мовчазна їзда лісами й полями. Все дуже осіннє. Сонце ще так пригріває, що можна їсти надворі, принаймні опівдні. Ми сидимо в садку трохи кумедного заїзду, звідки розгортається далекий, приємний краєвид; над головою в нас „нависає листя винограду, а спереду, крізь рідкі виноградні кущі, видно озеро, що блищить у бляклому світлі, все наче затягнене серпанком блакитного диму, навіть поруділі лани й ліси, що палахкотять осінніми барвами. Подекуди коло дерев стоять ще драбини, а під деревами кошики. Скрізь літають оси, навіть коло нашого кампарі. Гори, що бовваніють над осінньою млою, прозорі, немов скляні, й дивно далекі; їхні снігові вершини, що сяють за примарним безлистим гіллям дерев, здаються якимись потворами за чорними гратами.
— Гарно тут,— кажу я.— Дуже гарно.
— Ви не знали цього місця?
Обід нам дуже смакує.
— Що ми питимем? — питає мій приятель прокурор.— Здається, в них тут є чудовий маєнфельдер.
— Залюбки вип’ю,— кажу я.
Я й далі не можу відірвати очей від краєвиду, що лагідно спадає в напрямку озера, і через те здається, ніби він летить удалину. Осіння мла пригладжує вбогість околиці — це ж бо ні село, ні місто,— лишаються зарослі лісом пагорби й пологі западини з виораними ланами та болотами. Краєвид цей так вабить мене тому, що він не новий для мене. Я його знаю. Чи дорогий він мені?
— Я чув,— каже мій прокурор,— що ваші друзі були трохи розчаровані відвідинами. Вважають, що ви черствий.
Може, я й справді черствий.
— А чому?