Штіллер

У темних, трохи затхлих сінях стоять велосипеди, якийсь старомодний дитячий візочок, відра на сміття. Кнобель дістає ключі — не з кишені, а з бляшаної, колись жовтої, а тепер просто іржавої скриньки на листи, де я читаю напис: «А. Штіллер». Фаху не вказано. З подвір’я долинає галас, немов із бляхарні чи слюсарської майстерні. Я бачу там заросле мохом каміння і давно вже голе віття клена, що на нього хіба влітку опівдні світить сонце, далі невеличку висохлу криничку з пісковина, теж зарослу мохом, усе досить ідилічне. Ще далі — в’язки залізних рур, неоднакових завдовжки, одна ще навіть із червоним сигнальним прапорцем, що його причепили тоді, як рури везли машиною. Нарешті Рольф, мій приятель, що, видно, вперше відвідує цей будинок, каже:

— Мабуть, підемо вже нагору!..

Оскільки я не збираюся бути за проводаря, Кнобель показує на єдині тут, вичовгані старі сходи з горіхового дерева, старомодні, широкі, не стрімкі, з поїденим шашлями точеним поруччям. На п’ятому поверсі, де тхне кислою капустою, сходи кінчаються. Кнобель заявляє панові прокуророві, що треба йти далі, відчиняє дверці й показує нам вузькі, раптом дуже стрімкі східці з ялинових дощок. Вони весь час беруть мене всередину, випадково чи навмисне. Мовчазна поважність Кнобеля, що від сьогоднішнього ранку не помічає мене, справляє кумедне враження, але й мій приятель прокурор теж поводиться так, наче ми наближаємося до місця злочину, де можемо застати бозна-скільки трупів.

— Ну,— каже він нагорі, звертаючись чи то до мене, чи до Кнобеля,— будемо сподіватися, що вони теж скоро надійдуть...

Тут троє дверей. На одних намальовано замок, на других жартівливий знак, що там міститься туалет, нарешті треті ведуть до майстерні зниклого Штіллера. Кнобель відмикає їх і, як особа службова, йде вперед. Прокурор пропускає мене:

— Прошу, заходьте!

Щоб у них не склалося враження, що я почуваюся тут як дома, я відразу пристаю на його люб’язність; зрештою я відчуваю, що Рольф, мій приятель, тієї миті бентежиться куди більше за мене, таким знервованим я ще його ніколи не бачив. Тільки-но зайшовши до майстерні, він питає:

— Де тут вішалка?..

Кнобель показує на гвіздок, забитий у блакитні двері.

— Ага,— каже прокурор, потираючи руки,— Відчиніть вікно, Кнобелю, тут жахливе повітря.

Мені шкода свого приятеля, адже я розумію, що ця майстерня колись відіграла в його житті певну роль, непомірно велику роль, нині він сам знає це дуже добре; але в тому й полягає підступність такого виїзду на місце події, що спогади, які ти вже давно переміг, через раптову наочність знову налягають на тебе, збентеженого, і перемагають. На щастя, я не встигаю сказати якусь приязну банальність, бо ту мить долинає дзвінок, що обох нас вельми тішить. Кнобель шукає гудзика, що ним можна відчинити двері внизу, і нарешті знаходить. Я й досі не знаю, хто має прийти на це ідіотичне місце події, очевидно, мій оборонець, а може, також і Юліка, міркую собі й не скидаю плаща: мені тут нема чого робити. Певне, шановний Кнобель не натиснув як слід на гудзика, бо знову чути дзвінок. Прокурор обертається до нього:

— Чому ви не натиснете на гудзика?

— Я ж натискаю,— каже Кнобель,— бачите.