Штіллер

Я стискаю плечима. З ними виходить те саме, що з цим краєвидом, який, властиво, як майже кожен краєвид, заслуговує найбільшої любові. Певне, я сам винен... Ще раз усе повертається; оси в пляшці, тіні на жорстві, золота тиша плинності — все мов зачароване; кури, що кудкудакають на моріжку, руді, переспілі груші, що ними всіяна сільська вуличка, айстри, що звисають через залізну огорожу, криваві зірки пригаслих вогнищ, блакитнувата мла під деревами — все наче прощається саме з собою; шелестке листя тополі, металевий дух надгнилих овочів під деревами, дим над полями, де палять бадилля, а крізь грати з виноградних кущів мерехтить озеро; сонце жевріє вже у вечірньому тумані, тоді повернення додому без плаща, з руками в кишенях, вологе листя, що вже не шелестить під ногами, подвір’я з давилами, бочки, що з них капає вода в присмерку, червоні ліхтарі в тумані, пристані... Така тут осінь. Та я бачу й весну. Бачу досить молоду пару: вони йдуть навпростець, і земля, напоєна розталим снігом, чавкає в них під ногами, розгрузла, чорна, як морська губка. Повіває фен, пригріває сонце, вони йдуть околицею, повною звабливих несподіванок, і весь час на невеличкій відстані одне від одного, як товариші. Скрізь тхне розкиданим гноєм, дзюркочуть струмки, що причісують траву на узбіччях, а безлистий ліс сповнений березневого неба. Двоє гнідих коней, що в них зі спин здіймається пара, тягнуть плуга пологими пагорками, земля чорними борознами вивертається на світло. Дивна зустріч після стількох років. Вони, хоч самі молоді, балакають про вік і вже знають, що в кожному віці, за винятком дитинства, час несе з собою тихий переляк, і все ж кожний вік був би гарний, якби ми не так відкидали й просипляли те, що до нього належить, бо ж навіть смерті, що колись таки прийде, не можна ані відкинути, ні проспати, ані відкласти. Скільки той молодик говорить про два стани свого життя, про роботу й про покуту, як він каже, про те, що робота — це радощі, гарячка, хвилювання, коли ти не можеш спати з утіхи, крик упродовж днів і тижнів, коли ти ладен утекти від самого себе,— ось що означає робота, зухвалість, що мимоволі опановує людину, що нікого не зобов’язує, не зв’язує, нічого не вимагає, не обраховує і не обмежує, янгольський порух, що не має чим брати, щастя, праця з шляхетною манією величності в серці, коли все здається тільки побіжним,— тобто все людське, додатком, веселим марнотратством із надміру радощів; правда, згодом завше виявляється, що то було найвище, що може бути між людьми, недосяжне, як тільки воно стає метою, потребою, конечною й головною річчю. Щоразу той наглий напад смутку, який приходить не тому, що люди відходять, а навпаки, люди відходять тільки тому, що приходить смуток, вони чують його за кілька тижнів, як собаки землетрус, що засипле знову все збудоване, вкриє все попелом, над усім заляже смуток, немов чорні зловісні птахи над курними місцями колишньої радості, тіні страху: це й є покута, луна сумніву, жах безплідної самотності. Як той молодик багато говорить і як, попри все, дівчині подобаються його слова! Хмарки із срібними краями тануть на сонці, невеличкі гаї острівцями здіймаються з металевого бляску, а вони йдуть мочарем, і якось, коли дівчина перестрибує дзюркотливий рівчак, її черевичок раптом застряє в багні; вона танцює, наче на линві, піднявши ногу в самій панчосі, і молодикові доводиться її підтримати. Вони вперше цілуються. За гаями є ще озера холоду, між рудуватими пасовиськами ще лежать плями снігу. На узліссі вони спиняються, тримаючись за руки; знову видно озеро, немов блискучий серп, над Альпами тихо громадяться хмари, немов блискуча піна. Вони перекушують у якомусь сільському заїзді. Їх обслуговує дівчина з довгими косами. Тут, за низенькими вікнами, повними пагіння, витких вазонів і сонця, що скісно пронизує тишу дерев’яної хати й осяває їхні порожні ще тарілки, вони відчувають, як далеко зайшли, і тішаться заслуженою перекускою — салом і хлібом, селянським хлібом, накраяним вологими, звабливими скибками. На шибці бринить муха. Хмаринки щастя, близькі до смутку, огортають і наповнюють ту годину, дивовижний сон вочевидь, несподіване перебування разом, що чатувало на них у тій простій сільській хаті, мов доля, свідомість, що вони зустрілися. Ще не постає питання, що з того буде, їх ще заполонює почуття, скільки в хаті є можливостей!.. Така тут весна. А влітку під дерев’яними столиками кудкудачуть кури, виноградне листя над головою густе й зелене, озеро здається тьмяним оливом, на узліссі гудуть бджоли, над застиглою травою на луках тремтить блакитне повітря, сповнене метушливих метеликів, гори тануть у сонячному сяйві. І ось уже (ледве я встиг випити чарку вина) знову настає осінь. Знову те саме: копійки, повні листя, вільготність туману й несподіваний полудень, такий, як нині, золото в повітрі, і час невидимим порухом торкається пологих узбіч. Падають яблука. Коли тепер іти лісом, то пахне грибами. А тут тхне гноєм. Коло надгнилих груш і слив гудуть оси, повно ос, і в овочах, що їх осінь примусила швидше дозріти, ми ще раз здибуємося з літнім сонцем, із солодощами днів, що лишилися в спогадах. Ми сидимо в садку, відчуваємо на обличчі холод тіней, і садки стають великі, як раптовий подив, порожні, але веселі, безлисті вершини дерев виповнює блакитний простір, знову яскріє на мурах осіннє листя, здіймається ними в полум’яному жарі минущості. Минають роки, і скільки всього стається, та хто його бачить! Усе зливається в одне, у простір буття, ніщо до нас не вертається, все біжить по колу, наше існування висить над нами, як хвилина, а потім ти й сам перестаєш рахувати осені, минуле живе, як тиша над нивами, де спіє хліб, на виноградних кущах нашого життя висять китиці прощань. Не спиняйся! В такі дні тебе знову вабить озеро: коли пливеш, то відчуваєш свою шкіру, тепло власної крові, пливеш, немов у склі, над тінявою глибінню холоду; об берег б’ються блискучі хвилі, на тлі сріблястих хмар пливе вітрило, як метелик у павутинні бляску, хустини, повні миготливої сонячної лагоди, над невиразними, мов натяк, берегами. Подеколи здається, що час спинився, заполонений утіхою; бог придивляється до самого себе, і все затамовує віддих, аж поки западе в попіл присмерку...