Штіллер

— Рольфе,— заявив він,— вона хоче вмерти! — І кивнув головою.— Хоче! — Він був глухий до моїх заперечень, що їх я втовкмачував йому п’ять чи десять хвилин, і тільки, як йому відгикувалося вино, мурмотів: — Перепрошую.

— Ти справді дійдеш до того, що одного дня буде пізно,— сказав я.— Вона лежить у лікарні, а ти й далі нарікаєш на неї.

Він задумано втупився перед собою. Нарешті я взяв його за лікоть і струснув.

— Знаю,— сказав він,— що я смішний.

— Ти далеко зайшов, Штіллере, не треба виставляти себе на сміх. Адже ти й сам не віриш у те, що допіру сказав. Хто вмирає задля когось або комусь на злість! Ти перебільшуєш своє значення, тобто своє значення для неї. Вона не потребує тебе так, як ти, може, хотів би... Штіллере! — гукнув я, коли він знову, вдаючи п’яного, хотів відгородитися від мене.— Чого ти раптом злякався, що вона помре?

— Я перебільшую своє значення?

— Так. Вона ніколи не ставила тебе за мету свого життя. Це ти зробив із неї щось таке, і, мабуть, від самого початку. Хотів стати її рятівником, я вже тобі казав про це, хотів давати їй життя й радощі. Ти! З цього погляду ти її, звісно, кохав, головою наклав би за неї. Як за свій витвір. А тепер боїшся, що вона тобі помре! Вона не стала така, як ти сподівався. Недовершена справа твого життя!..

Штіллер підійшов до вікна й відчинив його.

— Тобі погано? — спитав я.— Чому ти не сядеш?

Він стояв спиною до мене й витирав хусточкою чоло.

— Кажи далі.

— Я принесу тобі води,— мовив я і відклав кочергу.

— Вона багато листів тобі написала?

— Тільки один,— відповів я.— А чого ти питаєш?

Він знову витер чоло.

— Байдуже,— урвав він свою мову.

— Я не кажу, що розумію краще за тебе твою дружину. Ми з нею досить чужі одне одному люди, навіть не розмовляли багато. Зрештою її лист був дуже короткий.

Штіллер сумно кивнув головою.

— Ти її розумієш. Авжеж. Це для неї щастя.— А по хвилі додав: — Мені погано, ти вже вибачай.— Проте не пішов виблювати, як я сподівався. Він був жовтий як віск, і щоразу, коли ми ззиралися, я переконувався, що для нього існує тільки одне питання: чи вона помре. Він силкувався думати про інше; тож був радий, коли я говорив.— Ти хотів щось сказати, правда? — спитав він.

Однак я не пам’ятав, на чому наша розмова спинилася, тому сказав, аби не мовчати:

— До речі... я читав твої нотатки.

— Спали їх!

— Хіба тобі полегшає, як я їх спалю? Адже ти їх на те писав, щоб хтось міг прочитати... Боровся за жінку, як то кажуть. Я, мабуть, її розумію. Кому спадає на думку питати свого рятівника, як йому вестися? Бачиш, за довгі роки вона звикла, що ти не хочеш бути убогою, слабкою людиною, а тільки її рятівником.

Штіллер усміхнувся:

— Чому ти не кажеш навпростець?

Я не розумів його, а його непевної усмішки й поготів. Він тремтів усім тілом, наче в гарячці.

— Нічого,— сказав він.— Це все через те, що я по-дурному впився!

Я підвів йога до стільця з високою спинкою, де він міг відкинути голову, й зачинив вікно.

— Може, я краще покладу тебе в ліжко?

Штіллер похитав головою. Я підкинув на жар буковий оцупок.

— Що мені робити? — спитав він, затуливши обличчя руками.— Не можу ж я, Рольфе, наново народитися на світ, та й не хочу... В чім моя провина? Скажи мені, бо я не знаю. Що я такого вчинив? Скажи, бо я невіглас. Скажи-бо!

— Я читав твої нотатки,— знову мовив я.— І бачу, що ти й сам багато чого знаєш.

Він відтулив обличчя.

— Якби я був знав, що мені робити! — Він довгу хвилю мовчав, опустивши руки й упершись ліктями в коліна.— Пам’ятаєш минулу осінь? Наш вечір утрьох? Нічого особливого. Але якось воно йшло. Так мені здавалося. Для мене то було свято... За цілу зиму ми більше ні разу не здобулися на такий вечір, ні вона, ні я. Сиділи собі, вона тут, а я там. Я просто гинув, а вона була вдоволена тим, що є.

— Звідки тобі відомо, що вона була вдоволена?

— То чому ж вона не кричала? — спитав Штіллер.— Я зарозумілий, а вона ні? Вона чекала, чуєш? Чекала, щоб я її збагнув. Скільки років? Два роки чи чотирнадцять, однаково. Тому вона й знесиліла, розумієш. Я її вбив. А вона мене ні!

— Хто ж так каже?

— Вона,— відповів Штіллер, глузливо посміхнувшись, і відкинув голову на спинку.— Я її, принижував, а вона мене ні?

— Не жалій тепер сам себе, Штіллере. Чого ти сподівався після всього? Що вона впаде перед тобою навколішки? І саме перед тобою?

Він мовчав, відкинувши голову на спинку, втупивши очі в стелю.

— Я вірю, що часом ти готовий на все, в кожному разі, на багато що. А тоді знову починаєш жаліти себе, тебе опановує зненависть, безнадія. Тому, що ти чекаєш ласки від неї. Як від людини. Правда ж? І якщо ти інколи падаєш навколішки, то зовсім не до речі.

— Я її часом ненавиджу, просто ненавиджу,— сказав він, а тоді додав: — Яка мені з того користь, що вона каже при інших? Це я на неї чекаю. Я! Не якийсь мудрий приятель чи шановна тітка, а я, Рольфе, я чекаю на її знак!

Мені здавалося, що він тішився своєю люттю.