Штіллер

— Чому ви не розлучилися? — спитав я.— Адже більшість людей розлучається, коли в них не виходить життя. Чому ти повернувся? Мабуть, тому, що кохаєш її. І тому, що, коли в нас щось не виходить, не так просто поміняти своє життя на якесь інше. Насамперед тому. Адже це наше життя ламається. Наше питоме й неповторне життя! А тоді...

Штіллер хотів мене перебити, та коли я замовк, він теж не озвався.

— Не знаю,— повів я далі,— що ти розумієш під провиною. Принаймні ти вже зайшов так далеко, що не шукаєш її в інших. Але хтозна, може, ти вважаєш, що годен був її уникнути. Ти маєш на думці провину як суму власних помилок, що їх можна було уникнути, еге? На мій погляд, провина — це щось інше. Ми самі провина...

Штіллер перехопив мені мову:

— Чого я повернувся? Ти цього не пережив. Ідіотизм, та й годі, дурна впертість! Не тямиш? Аби ти півжиття стояв під дверима й стукав, о господи, надаремне стукав, як я до цієї жінки, марно-марнісінько! Боже мій, спробуй піти далі! Забути ті двері, що в них ти десять років не міг увійти! Махнути рукою та й піти далі!.. Яке вже там кохання? Я не міг її забути. Оце й усе. Так, як не можна забути поразки. Чому я повернувся? З п’яної голови, голубе. З упертості. Ох, ті твої шляхетні погляди! Піди в казино, поглянь, як там ведуться, коли програють, як весь час ставлять далі. Саме так! Бо є такий поріг, коли вже не варто відступати. З упертості, з заздрощів! Можна лишити жінку, якщо ти її здобув. Нехай її бере інший! Та коли ти сам її ніколи не здобув, ніколи не знайшов, ніколи не виповнив собою? Забудь ті двері, нехай інші в них заходять, а ти рушай далі! Ти правду кажеш: чому ми не розлучилися? Тому, що я боягуз.— Штіллер спробував засміятися.

— Ти кажеш те самісіньке, що я, тільки іншими словами. Але я не вважаю, що це боягузтво.

— Гадаєш, що це офіра? Обопільна офіра, що доводить обох до згуби!

— Звісно, бувають випадки, коли можна розлучитися, навіть треба,— сказав я,— коли не розлучаються тільки з боягузтва, млявості. Скільком людям я раджу розлучитися, що швидше, то краще! Бувають епізодичні стосунки, подружні й неподружні, що їх, напевне, можна розв’язати, як вони скінчаться. Не кожне подружжя стає для себе хрестом! Та коли вже стає, якщо ми вже дійшли до такого, коли це вже не епізод, а історія власного життя...

Штіллер стрепенувся.

— Хрестом?

— Зви це як хочеш.

— Чому ти не скажеш відверто? — спитав він. — Навіть у своїх листах не скажеш?

— Чого?

— Того, що маєш на думці: хай буде воля твоя! Все походить від бога, й благословенні ті, хто його приймає, а смерть тим, хто не годен його вчути так, як я, не годен кохати в ім’я боже, нещасні, як я, що ненавидять, бо хочуть кохати з власної снаги. Тільки бог дає кохання, снагу, велич — ти ж це маєш на думці? — Він не дивився на мене, поклав голову на спинку стільця й знову невиразно всміхався.— І горе зарозумілим,— повів далі він,— що вбивчою пихою хочуть воскресити те, що вони вбили, що скупим каяттям міряють нашу добу й лементують, коли їм не так ведеться чи й зовсім не ведеться, глухі й сліпі, що в нашу добу сподіваються ласки, слабкодухі, як я, що по-дитячому затято опираються муці, авжеж, нехай упиваються ті, що славлять гріх усупереч надії, запеклі, невірні, захланні, що хотіли бути щасливі, еге ж, нехай упиваються й базікають ті, що в своїй гордині не хочуть бути зламані, невірники з марною надією на Юліку! Натомість благословенні ті, що можуть кохати в його ім’я, бо тільки в бозі... Ти це весь час хотів мені сказати? — спитав він.

— Я твій приятель,— відповів я,— і намагався сказати тобі, що думаю про Юліку й про тебе, про вашу взаємну самоту. Оце й усе.

— І що ж ти думаєш? — Штіллер не піднімав голови зі спинки.

— Я вже тобі сказав.— Штіллер наче не пригадував моїх слів.— Ти її кохаєш?

— Ти справді так думаєш?

— Але сподіваєшся від свого кохання немов якогось чуда, а, мабуть, саме чуда й не виходить.

Я її кохаю?

— Так, хочеш того чи ні. Краще було б, коли б ти покохав когось іншого, я знаю. І вона теж знає! Може, Аню, чи як там звалася твоя полька в Іспанії, або Сибілу... Тільки Юліка не винна, що вона не та жінка, яку ти, може, зробив би щасливою.

— Ні, не винна.

— Ти кохаєш і не можеш зробити щасливою кохану істоту. Це й є твоя мука. Правдива мука, незалежна від нашого шанолюбства, бо людина теж трохи хотіла б погратися в пана бога, мати світ у власній кишені й чаклувати з життям. І, звісно, бажала б бути щаслива, якщо вона кохає... А так не завше буває.— Штіллер уже не всміхався, і я додав: — Ось як я міркую, і коли ти мене питаєш, що тобі робити...

Штіллер уже думав про щось інше.

— З осені! — мовив він, і губи йому затремтіли.— З осені вона вже знала. Нині мені сказав лікар. З осені! А я собі посвистував у своєму підвалі, ні про що не здогадуючись, ні про що... Що мені робити! — Він став гаряче боронитись від мене.— Я ж не можу доконати чуда!

— А хто від тебе вимагає чуда?