Штіллер

Стосунки між прекрасною Юлікою і зниклим Штіллером почалися від сюїти з «Лускунчика» Чайковського (на превеликий жаль молодої танцюристки, Штіллер, також іще молодий, запалений бажанням справити якесь враження на прекрасну Юліку, назвав ту музику видиманням мильних бульбашок, віртуозною імпотенцією, ілюмінованим лимонадом, несмаком для підстаркуватих тощо, і, як можна зрозуміти з останніх натяків Юліки, під знаком тієї сюїти з «Лускунчика» пройшло все їхнє подружнє життя): Юліка на той час танцювала в балеті. На одному давньому знімку, який я мимохідь бачив у неї позавчора, вона зображена пажем чи принцом, щаслива в своєму вбранні, що справді їй якнайкраще пасувало; не можна було намилуватися тодішньою її хлопчачою грацією. В її великих, надзвичайно гарних, очевидно, дуже щирих очах прозирала тоді якась дивна зляканість, що її тепер і знаку немає, якийсь легенький відблиск потаємного страху — чи то був страх за свою стать, від якого чудесне вбрання тільки на короткий час могло її звільнити, чи страх перед чоловіком, що, може, десь чекав за лаштунками, аби вона швидше скинула з себе ту сріблясту одіж. Юліці тоді було двадцять три роки. Кожен чоловік, що мав хоч якийсь досвід,— Штіллер, видко, не мав ніякого,— дуже легко впізнав би, що та чарівна особа холодна, принаймні з самого початку підозрівав би це, а отже, й знав би, на що йому можна сподіватися. В балеті Юліка тоді подавала великі надії. Скільки чоловіків у Цюріху, людей поважних, із доброю славою, негайно одружилися б з Юлікою, якби та дивна і через те така знадлива дівчина не ставила понад усе мистецтво (балет), вважаючи, що всі справи поза ним тільки заважатимуть їй. Танок був її життям! Своїм хихотінням, що багато кого дратувало чи принаймні заважало почати поважну розмову, вона тримала чоловіків на відстані, і чи вони вірили, чи ні, а Юліка жила тоді, як черниця, хоч ходили чутки, що вона справжній вампір. Але навіть на ті чутки Юліка тільки хихотіла. Чому вони її не залишать такою, як вона є? Юліка ніколи не виходила з театру без свіжих квітів, а також без тихого, щирого страху, що надворі чекає якийсь новий шанувальник, який подарував їй ті квіти,— може, студент або добродій із блискучою машиною. Вона боялась машин. На щастя, шанувальники здебільшого не впізнавали Юліки: вона пробігала повз них у школярській вовняній шапочці, що завше ховала її руді коси. Коли Юліки не осявали прожектори, вона була дуже непоказна з себе. Як морська тварина, що тільки під водою набуває чудових барв, Юліка була казково гарна тільки в танку, насамперед у танку; потім вона почувалася стомленою. Річ зрозуміла: танкові вона віддавала себе всю. Отже, вона почувалася стомленою, мала на те всі підстави і так і казала кожному шанувальникові під театром. Тільки Штіллер завше думав, що Юліка стомлена лише для нього. Що з того, що він часом майже силоміць вів її на чарку вина чи, радше, на філіжанку чаю, бо вина Юліка не пила? Штіллер тоді дуже багато говорив — мабуть, вважав, що мусить підтримувати розмову; Юліка була стомлена й мовчала. Штіллер часто оповідав про Іспанію, бо саме вернувся звідти: брав там участь у громадянській війні, і швейцарський військовий суд виніс йому вже вирок. Юліка співчувала Штіллерові не того, що він мав відбути кару у в’язниці, чим трохи аж забагато хвалився, а просто так, сама не знала чого. Досить було їй осміхнутись, як він лякався, що Юліка не бере його наповажне, і тер чоло або прикладав руку до вуст, а як вона, повертаючись із ним тих кількасот метрів додому, не дозволяла взяти себе під руку, він був спантеличений і довго ще вибачався в неї перед дверима за свою настирливість, яка йому самому видавалася відрізною. А тим часом він подобався Юліці як ніхто. Штіллер був також перший, у кожному разі, один із небагатьох, хто час від часу отримував від прекрасно! Юліки коротенькі листи, кілька рядків, у яких вона повідомляла, що була на жаль, стомлена, й натякала на можливість нової зустрічі. Вона знала, як той юнак жадає її, і водночас була певна, що він ніяким чином не буде її приневолювати; на таке йому чогось бракувало, і саме це в ньому найдужче подобалося. Подобалося також, що той юнак, який ще недавно воював у Іспанії, стрункий, а проте міцної будови, на цілу голову вищий за неї, навіть не чекав вибачення, коли через неї майже годину простоював під театром, навпаки, сам вибачався за свою настирливість і знову лякався, що вже набрид їй. Усе це, як уже сказано, дуже подобалося Юліці; в кожному разі,, вона підносить до неба свого зниклого Штіллера, коли згадує ті давні часи. Був березень, і вони вперше вибралися на прогулянку за місто. Для тендітної Каліки та прогулянка виявилася задовга й затяжка, до того ж було грязько, бо земля ще не висохла, хоч сонце добре пригрівало. Раз вона навіть загрузла лівим черевиком у болоті, коли Штіллер не втримався й таки повів її навпростець через поле. Штіллерові довелось обняти й потримати її, щоб вона не стала в самій панчосі в болото. Очевидно, тоді Штіллер вперше поцілував її. Юліка впевнена, що вона теж його тоді поцілувала. А втім, Штіллер швидко опанував себе, щоб не набриднути Юліці, проте до самого кінця прогулянки був дуже веселий, ламав, немов хлопчисько, вербові прутики і, йдучи, хльоскав себе ними по розстебнутому плащі. Юліці здавалося, що поряд із нею йде брат. І це також подобалося їй: Йому не заважало, що Юліка навіть на прогулянці говорила тільки про балет, тобто про людей, зв’язаних з балетом, про диригентів, декораторів, перукарів, балетмейстерів,— адже то був її світ. Інші шанувальники вже докоряли, що в неї в голові самі тільки плітки. А Штіллер — ні. Він намагався уважно її слухати, часом показував особливо гарний краєвид, але Юліку ніщо не могло відвернути від теми. Штіллер тоді соромився, що він так мало розуміється на балеті. В простому селянському заїзді,— Штіллер видко, дуже полюбляв такі заїзди,— вони попоїли хліба з салом, і Юліка тішилася, що, властиво, вперше в житті зустріла чоловіка, перед яким не відчувала ляку. Штіллер знов почав згадувати про іспанську війну. Бо за кілька днів по тій прогулянці мусив із швейцарським вовняним коцом під пахвою з’явитися кудись, щоб відсидіти своїх кілька місяців. Вони довго не бачилися. За той час Юліка написала чимало листів, хоч, бувши боязка з натури, не виповідала в них свого кохання, але такий вразливий, чоловік, як Штіллер, напевне мав завважити те, що боязка з натури Юліка, мабуть, почувала, не вміючи висловити. В кожному разі, пані Юліка Штіллер-Чуді ще й нині посилається на ті листи, як на безперечний доказ, що вона глибоко й віддано кохала зниклого Штіллера.